I Кадриль дуже зручно влаштувався на своєму посту. Шкода тiльки, що в новiй чудовiй шапцi не було пiд шиєю резинки, i вона, мов од вiтру, щоразу поривалася до стелi. Звичайно, шапку можна було змiнити на ту, яку йому дав пiлот i яка вiдпочивала у "дипломатi", та не здiймалась у нього лапа, щоб скинути з голови таку красу! Незабаром Кадриль знайшов порятунок: на нову шапку надiв стару i тiєю резинкою пiдв'язав собi шию. Тепер у нього на головi сяяли два козирки, блищали два герби, а нашивок... Пiсля всього цього Кадриль задумався над iншим, не менш важливим питанням: а на Тандадрицi вiн залишиться начальником чи нi?.. Такi роздуми навiювала й поведiнка референтки: перед останньою подорожжю вона зовсiм забула про свої обов'язки схвалювати кожне його слово i навiть сама нi разу не сказала "шановний начальнику". А може, ця пiдступна iнтриганка здогадується, що на Тандадрицi всi iграшки будуть рiвноправнi й нiякого начальника бiльше не треба? Але там, де є iграшки, там повиннi бути й iгри, а якi можуть бути iгри без начальникiв?.. Треба тримати в лапах кермо влади хоч би що!.. Тi, що на Тандадрицi, повиннi також зважати на його унiформу, заслуги i... таке iнше. Що б там не було, а вiн законно обраний начальник, i нiякi свавiльники його не скинуть!.. А може, пробратися в кабiну пiлота й офiцiйно у нього довiдатися: на Тандадрицi начальник матиме владу чи нi? Якщо не матиме - навiщо йому та Тандадрика? Нi, вiн ще побореться за свiй завойований авторитет...
Зовсiм iншi думки непокоїли Ейнору. В неї ще палали щоки, плечi ще вiдчували мiцнi Менесовi долонi, шию нiжно лоскотав оксамит, а палець зiгрiвала подарована ним каблучка. Приємний вiдпочинок... Хилило на сон, i коли вона заплющувала очi, в пам'ятi поставало бачене, уривки розмов... Ось до неї пiдходить Менес... бере її чемодани... Вона знову чує, як вiн каже: "Ви чарiвна, ви справжня ледi, у вас чудовий смак, та..." - "Та..." Ейнора зморщила лоба. Чому вiн сказав "та"? I не закiнчив своєї думки?.. Стривай, стривай, а що вiн мав намiр сказати? "Ви чарiвна, та... менi бiльше подобалися такою, якою були..." Так, тiльки це вiн збирався сказати, але промовчав... А сам навiть окулярiв своїх не помiняв: так носить з обома трiснутими скельцями... нiчого не взяв iз щедрих комiрок, зовсiм нiчого... Одне опудало собi залишив. А вона - вона ту одежину, що сама пошила, кинула у складi на пiдлогу й пiшла не озирнувшись... Що вона наробила, що наробила!.. Залишилась одна подарована рукавичка; вона її зараз надiне, зараз надiне... I знову в пам'ятi зринуло дзеркало... I вона сама з двома сукенками в руках... не знає, яку надiвати... i запитливо пiднятий писок у Китички. Вiн щось питав... i занепокоєно чекав вiдповiдi, а вона все думала тiльки про вбрання, про прикраси... Але про що вiн питав?.. Наче про фенiкса... Вiн питав.... так, питав, чи може фенiкс спалитися не для себе, а для iншого... спалитися, щоб iнший був кращим... згорiти на попiл, щоб iз його попелу iнший вiдродився кращим... про це вiн питав!.. I лише зараз, заплющивши очi, вона зрозумiла _суть_ запитання, а зрозумiвши, здригнулася, розплющила очi, повернулася до Китиччиного крiсла й сказала:
- Китичко, братику, ти питав у мене чи...
Слова застряли у неї в горлi: в крiслi Китички не було!
РОЗШУКИ
Ейнора щосили розiрвала захисний пояс i з тяжким передчуттям кинулася до порожнього крiсла, заглянула пiд нього: нi, Китички не було i тут.
- Зник, - забiдкалася вона. - Вiн зник.
- Що зникло? Сумка? Чемодан? - повернула тюрбан Легарiя. - Я вже давно помiтила, що вони для того i придбанi, щоб зникнути. Правда, любий Твiнасе?
- Та... хай... - майже крiзь сон вiдiзвався товстун, розстебнувши всi гудзики на жилетцi.
- Поки я тут за начальника, - авторитетно заявив Кадриль, зсунувши на потилицю двоповерхову шапку, - нiхто i нiщо нiкуди зникнути не має права!
- Китичка, - прошептала Ейнора, - де наш Китичка?
Тепер кинулися шукати всi. Песика справдi нiде не було видно.
- Я сам винен, - зiзнався начальник, - що досi не покарав його за недисциплiнованiсть. Але на цей раз я застосую суворiшi санкцiї! Скрiплюючи свої слова, Кадриль ляснув долонею по планшетцi, постукав олiвцем по столику i задзвонив у дзвiночок.
- Шукаймо! - благальне склала руки Ейнора. - Швидше шукаймо!
Начальник Кадриль мiцнiше затягнув пояс i суворо наказав:
- Я особисто наказую розпочати пошуки Китички!
Та вже i без його наказу всi шукали де тiльки можна було. Було розстебнуто всi сумки, вiдкрито чемодани, оглянуто всi шкафчики, пилосос, зроблено розвiдку пiд усiма крiслами. Шукати було нелегко, бо треба було ширяти в повiтрi, тримаючись за кiнець захисного пояса або за пiдлокiтник крiсла. У пошуки включилася навiть Легарiя, однiєю лапою притримуючи свiй тюрбан.
- Твiнасе, - крiзь сльози вигукнула Ейнора, - ти повинен його знайти, адже ти сищик!
Товстун узяв свою помiчницю-люльку i так запихкав нею, що аж поли розстебнутої жилетки заметляли. Нарештi вiн втупив свої очицi в дверцята люка.
- "Шишечка", - тiльки й мовив.
- Я саме i збирався дати наказ зробити там обшук, - авторитетно заявив Кадриль, поправляючи зсунутий погон.
Ейнора вже кинулась до входу в "Шишечку" й, вiдчинивши дверцята, оглянула малесеньку кабiну. Кабiна була порожня. Лише зачеплена за гачок а може, повiшена на гачок - гойдалася паяцова шапочка.
- О Китичко, Китичко! - заломила руки Ейнора.
- Будемо продовжувати пошуки в iншому мiсцi, - промовив начальник. Наказую продовжувати пошуки в iншому мiсцi! - виправився вiн.
- Невже ви не розумiєте? - запитав Твiнас.
- Що я особисто не розумiю?! - набурмосився начальник.
- Що Китичка... Китичка... - промимрив товстун.
- ...катапультувався? - не вiрячи, викрикнула Легарiя.
- Начальнику Кадриль, - пролунав спокiйний i чiткий голос пiлота, прошу негайно прибути в мою кабiну.
СПАЛАХ
Кадриль вiдчинив дверi пiлотової кабiни i став на пiдлогу.
Менес повернув одно скельце своїх окулярiв, i в ньому Кадриль побачив вiдображення свого подвiйного герба i такi величезнi розгалуженi вуса, що бiльша частина їх не вмiщалась у скельцi, чого доброго, вони не вмiстилися б i он у тому стiнному дзеркалi. Та не те йому тепер у головi.
- Китичка, - нетерпляче вимовив Кадриль, - Китичка у вашiй кабiнi, правда?
Пiлот заперечливо похитав головою.
- Дивiться, - вiн простягнув руку в рукавичцi.
Кадриль глянув туди, куди показував йому пiлот. Спочатку вiн нiчого ясного не помiтив: тiльки безкраїй простiр, туманнi хмарки, розсипи свiтил... Але... але що ж це там, трохи збоку, що ж там так летить, усе вiддаляючись вiд корабля? Начебто хвоїнка поринала у водяну глибiнь крутячись, вертячись, мов дзига... Кадриль заклiпав повiками, не вiрячи своїм очам, тодi зсунув з лоба подвiйний козирок i знову дивиться, знову дивиться...
- Китичко, що ти вчинив, - промимрив Кадриль. - Китичко, братику, шепотiв, а йому здавалося, що вiн кричить, на все горло гукає до найвiддаленiших зiрок i що Китичка повинен почути, не може не почути, вiн неодмiнно почує i ось-ось поверне свiй безносий писочок i, як завжди, мовить:
- Я не мiг не... не полетiти... Я нiяк не мiг не полетiти. Я нiчого-нiчого не мiг iз собою вдiяти, щоб не полетiти, Кадрилю... друже мiй.
- Чи ви не змогли б його наздогнати?
Пiлот знову мовчки похитав шоломом.
- А якщо я суворо й офiцiйно накажу?
- Це нiчого не допоможе, - байдуже знизав плечима пiлот.
Холод безсилля стиснув те мiсце, де була заклеєна внутрiшня кишенька, те, що б'ється пiд кишенькою.
- Але, - благальне каже вiн пiлотовi, - але i я летiв у космосi... у тоненькому мiшечку... i нiчого зi мною не сталося... може, i з Китичкою нiчого не станеться?
Пiлот вiдповiв коротко:
- Вiн летiтиме доти, поки не зiткнеться з зiркою.
- А тодi?
- Ви сам знаєте, що тодi...
Кадриль знову вп'явся зором у цятку, що все даленiла й даленiла - яка ж вона малесенька! Кадрилю здалося, що очi немов залiпила снiжна вiхола i мов задзвонили i задзеленчали крижанi дзвiночки...
СПОЧАТКУ
Кадриль розплющив очi. Вогнище ледь-ледь жеврiло. Поряд темнiла крислата ялинка з прямою, наче стрiла, верхiвкою - лише нижня гiлка трохи видавалася вбiк. Навколо стояли дерева, подекуди чорнiли кущ або пеньок ялiвцю, i все було вкрите снiгом, освiтлене тьмяним мiсячним сяйвом.
Кадриль звiв очi в небо. Спокiйно, байдуже дивилися на нього зiрки, безмежнi розсипи зiрок...
"То це був... лише сон?!" - майнула думка.
Кадриль встав iз хутряної шапки, принiс трошки хмизу, запалив вогнище. Знову затрiскотiло веселе полум'я, затанцювали язички полум'я, снiг довкола вогнища забарвився в оранжевий колiр. Кадриль поволi обiйшов довкола вогнища: нiчого, нi слiдiв на снiгу, нi тобi знаку вiд вдавленого кубика, нi прикрас на гiлцi ялинки... До речi, гiлка! Зайчик схопив i пiдняв гiлку: порожньо. I нiякого слiду на снiгу.
- Сон, - уголос повторив вiн, обмацуючи свого пiвтора вуса, одне вухо i лису макiвку.
Кадриль повернувся на мiсцинку бiля вогнища й загорнувся в шарфик. Його морозило. Вiн щiльнiше стулив розiрване хутерце бiля пiдборiддя, i його лапа намацала шпильку.
"Таємна кишенька", - промайнула думка.