Костецкий Анатолий
Хочу лiтати ! (на украинском языке)
Анатолiй КОСТЕЦЬКИЙ
ХОЧУ ЛIТАТИ!
Казкова повiсть
Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.
1
Найкраще у свiтi -- не спати, коли знаєш: усi навколо давно поснули. Спить мама -- пiдклала теплу й рiдну долоню пiд щоку. Спить i, напевне, бачить у снi, що вона -- дiвчинка, i травень, який зараз набирає сили за моїм вiкном, торкає маминi босi ноги лоскотливими крильцями трав. I тато спить, усмiхається у снi своїм веселим згадкам. Навiть кiт мiй, Корнелiй, рудий розбишака, гроза нашого провулка, задрiмав у кутку поруч iз батареєю опалення. I хоч вона холодна -- хто ж вам топитиме у травнi! -- Корнелiй тулиться до неї i лагiдно муркоче.
Я лежу пiд легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплi, а потiм рiшуче сiдаю на лiжку й стрибаю на пiдлогу. Вдягатися не треба -нецiкаво. А так, у самих трусиках, вiдчуваєш усю насолоду польоту.
Я пiдходжу до вiкна, розчиняю його -- i на хвильку спиняюся. Просто пiд вiкном тонко свiтиться черемха. В кiмнату вливаються солодкi пахощi, я вдихаю їх на повнi груди, вистрибую на пiдвiконня -i смiливо зiскакую вниз, на траву.
На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпiкає зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це менi й треба!..
Я мiцно стуляю повiки й шепочу:
Як легкий травневий вiтер,
я лечу, лечу над свiтом,
над розквiтлими садами,
поруч з теплими зiрками!
I коли я втрете нашiптую цi чарiвнi слова, повз мене, ледь торкаючись нiг, нечутною тiнню проноситься мiй Корнелiй i, м'яко муркнувши, щезає за черемховим кущем...
I в ту ж мить я вiдчуваю дивовижну полегкiсть у всьому тiлi, земля ледь-ледь гойдається пiд моїми ногами, а тодi раптом пливе з-пiд них!
Лечу!
Спершу я покружляв над нашим будиночком, потiм почав набирати висоту. Ось уже я пiднявся вище липи у кiнцi провулка, коли побачив, як iз сусiднього садка хтось вилетiв.
Так це ж Iгор!
-- Еге-ге-гей! -- загукав я до нього. Вiн почув мене i теж загукав:
-- Еге-гей, привiт!
Потiм швидко набрав висоту, розвернувся -- i полетiв назустрiч.
Ми летiли поруч i весело смiялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вiтер, настояний на пахощах садiв, по наших спинах лоскотно бiгали мурашки -- та нам було анiтрохи не холодно. Шкiру ледь-ледь поколювало, так, нiби ти засидiв ногу: i ступити страшно, i, разом iз тим, цiкаво i приємно. Та й хiба можна змерзнути, коли ти удвох iз найкращим другом летиш у нiчному травневому небi!
Ми з Iгорем летiли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотiлося лiтати -- i все! Адже це був наш перший вилiт у цьому роцi. Взимку, самi розумiєте, не полiтаєш... Та й ранньої весни -- теж. А сьогоднiшня нiч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетiли, навiть не змовлялися мiж собою.
Небо, поцятковане зiрками, з радiстю прийняло нас, i здавалося, прохолоднi й колючi зорi лоскочуть нашу шкiру. Яскравi, барвистi, вони заклично миготiли до нас, нiби гукали: "Пiднiмайтеся вище, сюди!.."
I ми пiднiмалися, вище та вище...
Ми були самi на все небо.
Та й звiсно -- птахiв о такiй порi не зустрiти: вони давно поховалися попiд дахами, повмощувались у гнiздах -- i солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають iз теплих яєчок i невдовзi стануть на крило.
Так що лише зiрки бринiли навколо нас.
I це зоряне мереживо манило нас, кликало -- летiть! I ми летiли!
-- Здорово! -- пошепки мовив Iгор.
-- Здорово! -- погодився я, i ми наддали швидкостi.
Ми долетiли майже до кiнця нашого провулка, коли раптом помiтили, що хтось летить назустрiч.
"Невже Наталка?" -- подумав я. Ми з Iгорем помчали навперейми.
Так, це була вона, наша Наталка. I вона, виявляється, вирiшила сьогоднi полiтати.
-- З першим польотом тебе! -- привiтався я.
-- З теплою нiччю! -- додав Iгор.
-- Ой хлопчики! -- зрадiла Наталка. -- I ви -- теж?
-- А ти гадала, ми гiршi? -- посмiхнувся Iгор. -- Давай приєднуйся -- гайнемо до нашої липи!
Наталка охоче погодилась, i ми втрьох полетiли в кiнець провулка, де височiла столiтня липа -- наша липа!
-- Може, сядемо? -- запропонувала Наталка.
-- Сьогоднi не треба, -- заперечив Iгор. -- Давайте краще до Днiпра.
-- До Днiпра, до Днiпра! -- вiдгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привiтно помахали їй, зробили в повiтрi справжнiй бойовий розворот i понеслися наввипередки на червонi вогники дзвiницi Києво-Печерської лаври.
Коли б хто знав, як здорово лiтати над нiчним мiстом!
Десь далеко внизу палахкотять незлiченнi лiхтарi, струменiють огнистими потоками вулицi, впадаючи в осяйнi озера площ. А по них раз по раз проносяться темнi човники автомашин.
Трохи вище, майже нарiвнi з нами, червоно миготять шпилi висотних будинкiв, телевiзiйна вежа, щогли на готелi "Москва".
Аж ось -- лавра, а попiд нею -- чорна лакована стрiчка Днiпра. Його поверхню стрiмко прорiзають щiлини, а з них ллється голубувате, таємниче свiтло. Так i кортить зазирнути: а що ж отам, у глибинi? Та ми знаємо: це мости перетинають Славуту i лише здаються голубими щiлинами згори...
-- Хлопчики, -- озвалася раптом Наталка. -- Час вертати.
I справдi, вже було пiзно, ще батьки прокинуться й помiтять, що нас немає!
Ми хутко домчали до нашого провулка, попрощалися i розлетiлись по домiвках.
Я з розгону влетiв у вiкно i приземлився просто на лiжко.
"Не розучився за зиму!" -- подумав задоволене, зручно вмостився в постелi, накрився з головою, солодко потягнувся -- аж кiстки захрумтiли! -- й вiдразу ж заснув...
2
Крiзь сон я вiдчув: хтось тягне з мене ковдру. Прокидатися не хотiлось. По-перше, не виспався, бо чи не пiвночi пролiтав. По-друге, не додивився квiтчастий травневий сон. I взагалi -- чому б не поспати? Не розплющуючи очей, ухопився за ковдру i хотiв був iзнову натягнути її на голову, та вона кудись утекла.
-- Вставай, валяко! Школу проспиш! -- почув над собою, вiдкрив очi -- i швиденько замружився знов. Просто в обличчя сяйнуло щедре сонячне промiння. А може, то посмiхнулася мама, що стояла коло лiжка й тримала мою ковдру?
Я востаннє позiхнув, солодко потягнувся i -- раз! -- хутко скочив на пiдлогу.
-- Доброго ранку, мамочко!
-- Ранок! -- засмiялася мама. -- Та вже день скоро -- чверть на дев'яту.
-- Ой! -- заквапився я. -- Ще спiзнюся! -- I майже скотився вниз по схiдцях -- умиватися.
Я ще не сказав, що живу на другому поверсi, у кiмнатцi пiд самiсiньким дахом. Наш будиночок невеличкий -- лише двi кiмнати й кухня внизу. I одна кiмната -- моя власна! -- пiд дахом, такий собi мезонiнчик з вiкном. Годi й казати, як я люблю її! Ну, самi подумайте -- хiба не здорово: окрема кiмната, де ти -- цiлковитий хазяїн. Звичайно, прибирати доводиться менi самому, але це така дрiбничка, про яку i згадувати не варто.
Отже, я майже скотився вниз, похапцем умився, попив молока з печивом i налаштувався бiгти до школи.
-- Знов лiтав уночi? -- поспитала мама, спускаючись iз моєї кiмнати. -- Вся постiль так збита, нiби на нiй ескадрон вершникiв гарцював. I коли ти спати навчишся спокiйно?
-- Нiколи, мамочко! -- Я цмокнув її у щоку, вхопив портфель i вибiг надвiр.
Ех, коли б мама знала, що я справдi ночами лiтаю! Напевне, заборонила б... Адже заборонила вона лазити на липу. А що липа, коли я можу злетiти утричi вище! Звичайно, я не покинув вiдвiдувати липу -на нiй же наш штаб! -- а просто роблю це обережнiше, так, щоб мама не бачила й не хвилювалась. Я ж не давав мамi слова, що не лазитиму. Просто промовчав тодi та й годi.
Я пiдбiг до будинку Iгоря й гукнув:
-- Еге-гей!
-- Iду-ду! -- вiдгукнувся вiдразу ж Iгор, вискочив на порiг -- i далi ми помчали разом.
Бiгти було страшенно легко й приємно. Здавалося, ноги самi несуть нас провулком, пiдкидаючи високо-високо, наче в них захованi якiсь потаємнi пружинки!
-- Заскочимо за Борькою? -- поспитав я на ходу в Iгоря.
-- I за Наталкою! -- вiдгукнувся вiн.
Так ми й зробили -- тож у школу, як завжди, прибiгли всiм квартетом. Квартетом нас прозивають у класi, бо ми -- Iгор, Наталка, Борис та я -- всюди разом. Навiть живемо в одному провулку -- будинки поруч. Та що там живемо! Навiть вчимося в одному класi, ще й сидимо поруч: я з Борькою на другiй, а Наталка й Iгор -- на третiй партi.
Квартетом нас прозивають, звичайно, по-товариськи. От хiба що Володька Кучма... Вiн спершу був кепкував з Iгоря: сидить, бачте, з дiвчиськом! Та в класi його нiхто не пiдтримав, до того ж i ми з ним трохи по-чоловiчому "поговорили", -- самi знаєте, що маю на увазi. Тож вiн свої жарти облишив, але й затаївся проти нас. Ну й нехай собi таїться! Ми його зовсiм не боїмося, та й не чiпаємо бiльше, -- хай тiльки перший не лiзе.
Всi п'ять урокiв сьогоднi проминули для нас на диво швидко. От що значить -- полiтати вночi! На перервах ми тiльки про це й говорили, i нам було так гарно, що ой-ой! Правда, Борька здебiльшого мовчав -- вiн же не вилiтав цiєї ночi, але й не ображався, знав: сам винен! Вiн теж, виявляється, збирався полiтати, але прилiг, як вiн казав, "на хвильку дрiмонути" -- i прокинувся аж уранцi!
![Электронная Библиотека [Русские Книги] 📚 Читать На КулЛиб](/templates/read-books/images/no-cover.jpg)