I тому вiн не бачив, як на просадi мiж кущами з'явилось двоє. Один вже зготувався - розкручує над головою обушок.
Вони не боялися наляканої кобили. Але вони не бачили, що вона зранена в шию.
Один свиснув зненацька.
Кобила нiби затрималась.
I тої ж митi другий опустив гирьку обушка на голову хлопцевi.
Та цiєї чарiвної ночi удача була з Пiвником. Гранчаста гирька розсiкла вiнок i понеслась далi вниз, розриваючи сорочку на малому i зриваючи з хлоп'ячої спини довгу смугу шкiри.
Вiд болю малий заверещав наче спiйманий заєць. Кобила пiдпала на переднi i щосили пiдкинулась заднiми. I закрутила, понесла хто зна куди через чагарi, через бур'яни, по схилах, по дорозi. Та все з вибриком, з гоготiнням.
Малий нiчого не тямив, в головi гули джмелi, а з рота накочувалась солона кров - то вiн гривою порiзав собi губи.
Головне не впасти. Куди б не занесла його обiсiла кобила - вона вiднесе його подалi вiд татiв-душогубцiв!
Кобила не пiдвела. Попетлявши та покрутивши схилами й белебенями, вона принесла Пiвника до iстобки.
I впала бiля конов'язi.
Саме тодi - як роз'юшений до краю дядько Пiвень схопив Тальця i закручував на шиї аркан, хотiв завiсити на стовпi конов'язi.
А iншi холопи всi були п'янi.
Хто де попадав, там i лежав. Вiд них смердiло перегаром хмiльним, i нiхто з них геть нiчого не тямив. Власне, вони спали п'яним небуттям i нiякими зусиллями їх не можна було розбудити.
Ось валявся Будий i чиясь служниця.
Багаття було чимале, i хоч воно вже й тахло, проте все добре освiтлювало навколо.
Пiвень кинув Тальця, i той завалився на землю снопом.
Схопив скривавленого хлопчика.
- Ти живий?
Малий витер з лиця кров i заклiпав повiками, щоб хоч щось нормально бачити.
- Зовсiм живий! Це кiнська кров... Вони там у кленовiм гаю... Їх троє... Один з мечем...
- Можеш на конi сидiти?!
- I можу сидiти, i можу й ускач гнати!
- Знiми сорочку! Вдягни свитку! Шапку!
Сам кинувся до стрiхи i вихопив з-пiд стрiхи рогатину, А з iстобки винiс лук, стрiли та сокиру.
Скочив охляп на Строкату. Мiцна кобила - та дуже примiтна. Її не наважились звести.
Пiд'їхав до Будого i осатанiло оперiщив його. I чиїйсь служницi перепало.
Будий важко застогнав i вiдкрив очi.
- Скотина, пес! Кобилу доглянь! Чи не бачиш - конає бiдолашна? I Тальця печи вогнем, водою одливай, поки не отямиться.
Реп'ях ще де взявся, крутився пiд ногами. Чогось скиглив чи брехав жалiсливо.
- У! - Замахнувся нагаєм на здоровенного собаку. Собака впав, перекинувся на спину i задер лапи. Малий теж скочив охляп i вони вдвох поскакали через пагорби i белебень до кленового гаю.
Настав переддень.
Клубочився теплий туман над купальськими водами. Тахли, покривались попелом яскравi багаття. Попiд берегами в очеретах попритискалися заблудлi купальськi вiнки.
Деякi навiть з обгорiлими свiчками. Чадiли на пагорбах рештки вогнищ.
Де-де серед заростей пробiгали крадькома людськi постатi,
Дядько спльовував i хрестився.
- У, сiм'я поганське! Сосуди грiховнi! Через вас цi йолопи повпивалися! Все, все через хмiль, блуд i поганство! О Боже! Дай в мої руки хоч одного татя!!! Молю Тебе!!!
Бiля кленового гаю було добре видно на пом'ятих травах бризки почорнiлої кровi.
Дядько дав повiд Строкатої, а сам спiшився i обдивлявся все ретельно, навiть обнюхував, мов мисливський пес.
Залiзши на Строкату, довго сидiв мовчки.
Сидiв, голову похнюпив.
Цмокнув, рушив, направив Строкату до рiчки. Пiдняв стрiли й лука високо, коли кобила зайшла у воду. Дядько не знав цього мiсця - думав - конi попливуть. Та виявилось, що тут було мiсце потаємного броду. Вони тому швидко перейшли на той берег. I дядько Пiвень показав, що вiн не тiльки був ловцем вiдчайдушним, а мiг слiд i по людинi гнати, i по звiровi.
Вони доїхали до того мiсця, де татi розiйшлися двома стежками.
Лiворуч з трьома кiньми, праворуч - один вершник. Дядько уважно роздивився мокрi ганчiрки з кiнських копит. Їх тут, за непотребом, викинули. Вiн їх вiддав Пiвниковi.
Вивчав слiди, щось мимрив пiд носа:
- Це Соловая. Вона його скине. Вона ненавидить вершникiв... А вiн i не найкращий вершник... Бач, ось як iдуть слiди... Вiн погано нею управляє. Скине!.. - Пророкував i радiв iз свого пророцтва Пiвень.
Вони ще проїхали по заболоченiй лiсистiй долинi з версту i почули з-за густих очеретiв кiнське слабе iржання.
Межи шуворами Соловая кобила загрузла заднiми ногами, а переднi закинула на купину. Силувалась, пружилась, намагалась, аж стогнала, витягти заднi ноги iз трясовини.
Дядько спiшився i спробував дiстатись до кобили. Та зразу ж заколивалась, заворушилась зелена тонка покрiвля трясовини. Захлюпала руда смердюча вода крiзь вiконце в зеленiм покривалi.
Дядько бачив, що трясовина не вiдпустить свою жертву, свою здобич.
Вiн вибрав найгострiшу стрiлу i наклав на тятиву. Напнув тугого лука. Не змiг пустити стрiлу. Заклав назад у сагайдак.
Вiдв'язав вiд пояса аркан. Одним кiнцем обв'язав Строкату по грудях, а аркан, тобто петлю, спромiгся накинути на шию Соловiй.
Здав Строкату назад, i вона потягла линву.
I витягла Солову з трясовини, водночас ледь її не задушивши. Ще б мить, i Солова вдавилася би у арканi. Та дядько Пiвень не пожалiв аркану - розтяв гострим клюгом рогатини. Кобила ледь пiдвелася. Тремтiла всiм єством. З неї стiкала руда болотна жижа.
Але дядьковi було байдуже. Вiн обiймав її за шию, огладжував по щоках. Ледь що не цiлував.
Вони поїхали далi по слiдах межи верболозами. За тим, що був з трьома кiньми.
На зручнiй, непримiтнiй галявинцi дядько закляв i вирiшив вертати назад.
- Тут їх хтось чекав. Ще один. От дивись - слiди.
Потiм вони заїхали в ручай. I невiдомо куди пiшли - вниз по течiї чи вгору? Он там на пiсочку на тiм боцi слiдiв немає... А там iще озера...
Вони повернули, i на зворотньому шляху забрали Соловую.
Вона нiкуди не йшла. I траву не скубла, а стояла, понуривши голову.
Нараз дядько спинився i схопив Пiвника за плече.
Пiвник закуняв, сидячи охляп на кобилi. Хоч як не пекла рана на спинi, а проте спати хотiлось смертельно, нiякий бiль не розвiював сон.
- Ти їх запам'ятав?!
- Нi... Тiльки здається, той,.. що з обушком... схожий на тих, що тодi... верблюдiв привели...
- Печенiг?!
- Хто зна... Менi так здалось...
- А де ти, де ти був? Вiд пiвночi де ти шлявся?
Малий ворушив спухлими порiзаними губами, але нi слова не вiдповiдав.
Що там говорити - саме вiн вiдповiдав за зведених коней. Раз не було при iстобцi дядька, значить, вiн повинен був за всiм доглядати. Зведенi конi були цiною дядькової свободи. Хоч боярин про це ще не знав, але згiдно угоди-ряду вiд цiєї купальської ночi дядько Пiвень ставав холопом боярина Судомировича. Ставав ще одним рабом iз його нечисленної челядi.
Та всi цi думки коливалися в стомленiй, соннiй головi хлопця наче густа болотна жижа. Йому хотiлося спати.
Дядько поторсав небожа за плече. Застогнав малий, але очей не мав сили розклiпити.
- Скажи менi, коли ти пiшов з iстобки, там нiкого з чужих не було?
- Нiкого... - вiдповiв хлопчик, облизуючи запеченi вуста. Вiн i не думав сказати, що бачив, як прийшла городникова служниця з глеком. Яка ж вона чужа? Кожен день бачились у всяких справах. I його до неї посилали не один раз по всякi дрiбнички господарськi.
- А та, що з Будим обiймалася, коли вона прийшла? Коли? Ти бачив?
Хлопець щось мимрив недоладне i обм'як, мов куль.
Щоб малий не впав пiд копита, Пiвень взяв його до себе на Строкату.
Так вони й притюпали на трьох конях до iстобки.
Дядька мучила страшна спрага. Просто палило всього. Тому вiн почав шукати, чого б напитись. Води нiде не було, а рiзанку з водою хтось, певно по пиятицi, перекинув.
Побачив у закутку пiд полом глечик зеленої поливи. У великiм глечику наче ще лишилось меду.
Одним духом дядько допив глечик.
Дивився на глечик i нiяк не мiг зрозумiти, чи це глечик боярський, чи нi.
Хотiв спитати малого, але той мiцно спав.
В головi в дядька пiсля гонитви, пiсля всього, що трапилося, гуло i дзвенiло.
Вiн пошукав очима Будого. Немає Будого. I ще когось немає... Ага, тiєї дiвки, що спала, обнявши Будого! Ну, прийде Будий...
Сон незборним тягарем почав натискати на повiки юнаковi, i вiн так-сяк пройшовши по хатi, дiстався до полу i впав на голi дошки.
Коли пiсля полудня Пiвень збудився вiд важкого мороку, вiн вже знав - у мед пiдсипано зiлля.
I став вiд того дня Пiвень тихий, сонний. Майже не говорив.
Похнюплений. Все собi пiд ноги заглядає. З людьми не хотiв розмовляти.
Одного разу, коли нiкого поруч не було, хлопчик почав просити, благати, щоб пiти до ворожки хорошої, щоб вона вiдворожила, зняла з нього порчу.
Дядько поволi-поволi обкрутився на всi боки, з-пiд-лоба позирнув туди-сюди i посмiхнувся до небожа, хитро i впевнено.
- Малий! Ти не бiйся! Боярин не одержить нового раба.
- А тодi вони мене схоплять! Я пропаду!
- Ти хiба менi син? Якщо раптом я втечу, ти тiкай на Подiл до човнярiв. Вони тебе пiсля жнив довезуть до Вручого, а там на ярмарку бувають люди з нашого краю. От ти з ними й дiстанешся додому.