А завели своє скиглення i прохання милостинi.
Дядько Пiвень пiсля служби вийшов, аж свiтився вiд щастя.
Пiвник таким його нi разу не бачив.
Вiн навiть його не вилаяв, що зник iз храму до кiнця служби.
Лише за першою брамою дядько надяг свого гостроверхого ковпака повстяного.
- Пiвнику, Пiвнику! Я вiдчуваю, я знаю, Богородиця менi допоможе! - Вiн знов зняв шапку i широко перехрестився...
Вiддаючи Пiвневi зброю та звiльняючи iз сараю бранцiв, городник смiявся.
- Ну й вигадав ти, Пiвню! З тебе вийшов би добрий воротар чи вартiвник при порубi. Треба буде воєводi сказати!..
Коли вони всi - дядько, небiж та полоненики прийшли до iстобки, хтось iз холопiв спитав глузливо:
- Ну, як там у городника? Прохолодно i проголодно було у стайнi?
- Не було жарко... Жiнка дати теплий бiлий хлiб... Городник дати пити мед iз хмелем...
Ну, а Лях затято мовчав.
Пiсля обiду дядько з Будом, Тальцем i полонениками погнав коней пасти.
А Пiвник лишився в iстобцi прибирати.
Але весь час думав про калiк-жебракiв.
I страх хвилями напливав на нього, iцо вiн пiшов до схiдного кута, де дядько повiсив глиняного Бога iз сяйвом навколо голови, i почав молитись, щоб Бог був ласкавий до тих калiк-бiдакiв. Щоб нiколи Бог не покарав його, не вiдступився вiд нього i не зробив його жебраком.
Коли Пiвник помолився перед Богом, вилiпленим на глинянiй дощечцi i розфарбованим яскравими фарбами, йому стало легше.
I вiн страшенно зрадiв, бо зрозумiв, що Бог його почув...
Веселий, щасливий, вiн побiг на полювання - треба годувати яструба. Щось починав яструб занепадати.
III. ХОДА
Та у вiвторок, коли Пiвник знов лишився на цiлий день в iстобцi i розмiшував вiвсяну кашу кленовою кописткою, Реп'ях загарчав. Це вже було щось надзвичайне.
Визирнув на подвiр'я i вгледiв дивного чоловiка, ви тiльки собi уявiть - у шкiряних штанях. На палицi через плече вiн нiс цiлу низку перепiлок. За ним поспiшали два собаки бiлi та строкате, чорне з бiлим, порося. Оце так диво.
Хлопчик вибiг до дороги й привiтався з чоловiком. Той спинився i сперся на коротку дарду.
- Порося сподобалось?
- Авже. Такого не бачив.
Чомусь Пiвник вiдчув, що йому зовсiм байдужий жовтоокий яструб. Хижак поступово пiдупадав i наближався до загибелi. Пiр'я поламане на кiнцях, без полиску. Годинами птах сидiв непорушно, хворобливо наставивши пiр'я. Без лету, без свiжої кровi хижий птах гине. Це всiм вiдомо,
- Давай замiняємось на порося.
- А що ти на обмiн маєш? - як рiвний у рiвного спитав мисливець.
- Доброго яструба. Отакенного! Як орел! Ти ще такого не бачив.
- Хе-хе! Оце я i не бачив - розвеселився мисливець. Та коли Пiвник притяг клiтку з крилатим бранцем, вiн тiльки й вимовив:
- Ого.
I зразу ж погодився замiняти на порося.
Без сумнiву, мисливець був людиною щирою i вiддав Пiвнику порося з повiдцем, щоб не втекло, п'ять перепiлок i ножик з кiстяною мережаною ручкою.
Коли ввечерi пригнали коней, дядько зразу ж спитав:
- Де яструб?
А перед тим, скiльки вже були днiв у Києвi, наче й не помiчав птаха i те, як вiн занепадає.
Холонучи вiд страху, що вчинив без дядькового дозволу i не став справдовуватись, просто вiдповiв:
- Змiняв на строкате порося.
- А це? - Кивнув дядько на ножа при очкурi.
- I це за яструба. I ще перепiлок дав. Я тобi з кашею зварив.
На мить дядько насупився, та зразу ж махнув рукою.
- Шкода. Хотiв на Подiльському торжищi продати. Поспiшив ти, Пiвнику. Ми добру монету втратили...
Порося виявилось навдивовиж веселе i, не дивлячись на своє свинське походження, охайне. I одну дивну здiбнiсть виявив хлопчик у поросяти - воно мало незгiрший нюх, нiж Реп'ях.
Вiн це помiтив при такiм випадку.
Якось малий розмочував, за наказом дядька, шмат волячої шкiри для лагодження збруї.
Вiн поклав її у траву i наказав Реп'яху вiднести до iстобки. Так, заради забави. I пес поволочив шкiру не стежкою, а просто вгору, по схилу.
А порося припнув до лiщинового куща, коли спускався з цебром до джерела.
З повним вже цебром Пiвник пiднявся до поросяти, вiдв'язав його i попрямував до стежки.
Та порося зарохкало, заметушилося i потягло хлопчика вгору по схилу. I п'ятачком нишпорило по травi, принюхувалось, наче шукало слiди Реп'яха. I таки повело до iстобки точно по Реп'яхових слiдах.
Тодi малий намочив ганчiрку рештками житнього кисiлю i потягав ганчiрку подвiр'ям, а потiм закопав у пiсок.
А рештки кисiля на пальцi дав понюхати поросятi.
Порося кувiкнуло i кинулося подвiр'ям бiгати i нюхтити землю, поки вiднайшло мiсце схованки.
I порося вiн назвав Ходою. Як ото в старiй загадцi:
Хода ходить,
Виса висить.
Виса впала,
Хода з'їла!
З часом Пiвник зауважив, що Хода також, як i Реп'ях, виконує накази: "Стiй. Лежи. Вiзьми..."
Але часом на порося нападали такi веселощi, що воно ставало просто скажене, розбишакувало, як тiльки могло.
Добре, якщо це траплялося бiля iстобки, або десь на вигонi...
Зовсiм iнше, коли це находило на порося в мiстi.
Городник на той час приставив дядька Пiвня на подвiр'я будови Софiйського собору.
Добрий гостроверхий паркан з усiх бокiв огороджував величезну будову.
А всерединi огорожi i пiдневiльнi холопи, i вiльнi смерди, i запрошенi майстри-мулярi вiд зорi до зорi невтомно зводили будову.
Хiба що трохи випадало їм подрiмати пiсля обiду, поки годували та перепрягали коней.
Отут зводились рожевi мури майбутнього найбiльшого собору, а навколо них кипiла напружена праця багатьох сотень людей.
Таке ж полчище людей, що товклись бiля мурiв на пiдмостинах, пiдвозило все потрiбне для будови. Це були i дошки для опалубок, i найрiвнiшi, найкращi стовбури дубовi, вистоянi не один рiк.
Вози дзвiнкої рожевої, жовтої та червоної цегли-плинфи, що скорiше нагадувала короткi товстi дошки, дике камiння, брили пiсковику i темновишневого шиферу.
Звозили на подвiр'я i перепаленi брили вапняку, трощили їх молотами i скидали у воду в довгi глибокi ями. Шипiла, кипiла, вирувала бiла вода, i над ямами клубочилась молочно-бiла пара.
Ще привозили вози перепаленої битої цегли - її додавали до розчину вапна.
Не вся плинфа була привiзна На пiвнiч вiд мурiв майбутнього храму конi i люди мiсили глину для цегли. Холопи носили вироблену глину цеглярам, а тi вже заправляли глину в дерев'янi форми, вирiвнювали дощечками-правилками, посипали бiлим висiяним пiском. I швидким, вiдпрацьованим порухом перекидали форму на вирiвняну землю. Таке справжнє цегляне поле розляглося за будовою. Цегла на землi пiдсихала, твердiла, i вже затвердiлу її закладали в гончарну пiч. За печами були гончарнi майстернi та склодувнi. Там робили посуд i глечики-голосники, щоб потiм замурувати їх у стiни i щоб вони посилювали людський голос. I надсилали його у найпотаємнiшi закапелки будови.
Склодуви варили кольорове скло, виготовляли скло iз золотом для майбутнiх мозаїк, i просто непрозору кольорову пасту - смальту. Ще казали, що там склодуви робили посуд i прикраси склянi - перстеньки та обручки.
Отож, городник поставив дядька Пiвня i ще двох холопiв возити пiсок до склодувної майстернi.
Талець сидiв з повередженою ногою i готував їжу. Тому хлопець мав змогу i до мiста пiти, i роздивлятись на все, що там дiялось, скiльки душа бажає.
Дядько брав його з собою. Пiсок копали пiд горою за Боричевим Током. Там же, пiд горою, просiвали зразу через решето бiлий, як снiг, пiсок.
Щоразу вони проїздили повз мiдних коней на Бабинiм Торжку. Злетiли вони над старовинним торжищем!
А якi вiзерунки виведенi навколо вiкон Ольжиного палацу! I смарагд та золото на сходинках Володимирового.
В такi походи Пiвник часом i Ходу з собою на повiдцi тягав.
На подвiр'ї Софiйської будови, на захiдному краю, стояв великий тризрубний будинок. Там списували книги i малювали iкони.
Отож, дядько з малим привезли пiсок для склодувiв.
На подвiр'я Софiї зразу ж за ними приїхали вершники i кiлька пiших погоничiв придибало. Всi одягненi по-степовому.
Погоничi затягли на подвiр'я будови в'ючних кошлатих верблюдiв.
Як потiм Пiвник довiдався, вони привезли земляну червону фарбу з далекого степового Лiвобережжя.
Вiд споглядання горбатих кошлатих велетнiв Пiвнику дихання збило.
Малого найбiльше вразили горби. Сiдай мiж них - i сiдла не треба! Шия вигнута, як у лебедя. Але ж товстенна i мiцна!
Такому, як Пiвник, можна й у вигинi шиї примоститись.
Вiн стояв i роздивлявся на степових дивних, химерних велетнiв, аж рота розкривши.
Ну, й руку з повiдцем послабив. I не звернув уваги, так захопився, що повiдець висмикнувся iз пальцiв.
I поспiшив нестримний Хода вперед та вперед, бо його рожевий п'ятачок вловив чудовий кислий, такий смачний запах вiвсяних висiвок, намазаних на телячу шкiру. Бо кушнiри готували дорогоцiнний матерiал - харатею-пергамен для списування книжок.
Реп'ях, вiдтодi, як Пiвник придбав Ходу, повсякчас був поруч при поросятi. Хоч його i вивчив для полювання дядько Пiвень, та все ж вiн був iз породи пастуших собак. Тепер йому було кого доглядати i берегти. Реп'ях застережливо гавконув i кинувся за Ходою. А неслухняний Хода побiг по вогкiй плинфi. I добре слiди ратицями карбував по глинi, за ним пес пострибав - теж слiди ставив.