Проти нього був один iз гончарiв, чоловiк, що, певно, полюбляв кулачнi бої, бо носа мав стовченого, звернутого набiк. Вищий на голову за Пiвня, у плечах не такий широкий, та руки м'язистi, довгi, а кулаки просто, як молоти.
Гончар перший пiшов на дядька, розвернувся, замахнувся на всю силу правицi.
Пiвень назустрiч йому зробив два маленьких кроки швидких, прихилив голову. I рука гончарева збила тiльки шапку з голови Пiвня. Водночас дядько вдарив гончара в пiдборiддя. Гончар похитнувся.
Дядько додав йому лiвицею пiд бока, потiм правицею знов у пiдборiддя.
Гончар сiв на землю. Очманiло крутив головою.
Пiвень стояв над ним i чекав, поки гончар пiдведеться. Не пiдводився. Дядько взяв його пiд пахви i поволiк пiд схил валу та й посадовив там.
Дядько частину грошей згрiб з тацi i сказав, що другу половину ставить у заставу.
Проти нього вийшов один з княжих конюхiв. Поклав одну важку монету проти дядькової купи.
Не попер необачно на Пiвня, як то зробив гончар. Але все ходив навколо дядька i все перед себе лiвою розмахував. Це щоб дядько на його довгу руку наштовхнувся. А за тим щоб врiзати правицею чи в груди, чи в лице.
Дядько метнувся вперед. I конюх певно подумав, що вiн його вдарить. Розмахнувся на повну силу правою. Та Пiвень вiдскочив набiк i знизу, з усiєї сили вдарив конюха по щелепi. Конюх опустив руки, навiть пальцi розтис.
- Хто iнший вийде? - Спитав дядько.
Та конюх хрипко видобув iз себе.
- Я ставлю ще одну монету.
Похитуючись, пiдiйшов до тацi i кинув на неї важку срiбну монету.
I цього разу вiн кинувся вперед, прикривши себе напiвзiгнутими руками. Кружив навколо Пiвня i намагався застигнути його зненацька i щосили вдарити.
Та дядько був прудкiший. Пiдловив конюха, коли той широко розмахнувся. З щосили вдарив конюха в пiдребер'я. Удар завалив конюха на колiна. Нахилився вперед i, щоб не впасти обличчям на землю, обперся обома кулаками. На нього напала гикавка. Та все ж вiн якось звiвся i зiгнувшись, тримаючись за боки, пiшов з кола.
Тi княжi конюхи, що були з кулачним бiйцем, загорлали.
- Вiн ударив його нижче пояса!
- Проти правил, проти правил!!!
Пiвень бiгцем до старости.
- Заверни його! Нехай вiн задере сорочку! Тодi всi побачать! Я не бив нижче пояса!
А конюхи закричали, що це ганьба, заголювати при всiх людину!
Роз'юшений Пiвень пiдскочив до конюхiв i заволав:
- Нехай подивиться один лише староста!!!
Але конюхи не схотiли нiчого такого робити i вiдвели свого товариша до конюшень.
Виступив варяг, знiмаючи iз шиї гривну i обережно кладучи на тацю.
- Б'ємося до кровi... До третьої кровi.
А дядько Пiвень, згаряча забувши, що йому потовкли носа i розбили губу, погодився i висипав проти гривни всi свої монети.
Вони стояли один проти одного. Найнижчий стрiлець i найбiльший богатир iз княжих найманцiв. Один роз'юшений, необачний у своїй затятостi. А другий спокiйний, впевнений у тому, що поставив надiйну пастку супротивниковi.
Люди замовкли, бо Пiвнева перемога над iншими бiйцями здавалась їм чимось неймовiрним, якоюсь чаклунсьюю справою.
Дядьковiй прудкостi, вправностi i вiдвазi не спiвчували.
Так само, як не спiвчували вони i чужинцевi.
Бiйцi кружляли один навколо одного.
Тiльки варяг кидався на дядька Пiвня, як той блискавично вiдскакував назад, як лiсовий кiт.
Тiльки Пiвень кидався на варяга, як варяг миттю виставляв руку. Дядьковi удари не досягали нi голови, нi тулуба варяга. Всi удари попадали по руках варяга.
А ще до всього дядько так ударив по лiвiй варягу, що розбив собi в кров пальцi.
Сурмач задудiв i оповiстив всiх охочих до забав.
- Перша кров! Перша кров! Усi бачили?!
I зробив рiзу на своєму посоховi.
Дядько вiд подiбної халепи так роз'юшився, що не встиг варяг i мигнути, як вiн пiдскочив угору i залiпив кулаком по губах. Бризнула кров на льняну сорочку. Сурмач засурмив i поставив рiзу на сторонi варяга.
- Перша кров! У варяга перша кров!
Тепер варяг не розмахував рукою, а намагався вдарити знизу вгору. I таки зачепив. Розбита губа закровила.
- Друга кров!!! - Загорлали в натовпi.
Пiвень пiдстрибнув i вдарив варяга кулаком, наче ножем утяв.
Червона, обпечена сонцем шкiра на вилицi трiсла i кров бризнула на плече.
Поки дядько Пiвень вiдходив назад, варяг раптом ожив. Наче запалився якимось вогнем. Наздогнав Пiвня на вiдступi i зачепив по носовi. Розбитий в боротьбi нiс не витримав i легкого удару. Кров полилась на груди.
- Третя кров! - Заволав сурмач. - Варяг перемiг!
Але поки вiн встиг засурмити в сурму, Пiвень розмахнувся, як усi, на повну вiдкриту руку i вгатив варяга кулаком у черево.
Варяг зiгнувся навпiл, затискаючи пальцями своє черево. Вiн, напiвзiгнутий, пiдчапав до тацi i зiшкрiб iз неї все собi в капшук.
А дядьковi Пiвневi знов довелось iти через Подiльську Браму до водограю i обмивати своє спотворене, розпухле лице.
Малий не пiшов за ним. Вiн сидiв на румаковi i тримався за пакiл дубовий.
Хлопчик знав, що дядько вiдмиється i причапає знов на Бабин Торжок.
Ще буде змагання коней.
Що ж дядько поставить в заставу на кiнських змаганнях?
Лишилась тiльки печенiзька шабля.
СРIБЛО ТА ЗЛАТО
Всi судна, що творились тут на березi Глибочицi, мали в своїй основi довбанки-моноксили. На них потiм нарощували дошки.
А цей човен був набiрний. Основа всього - рiвний, як струна, дубовий киль - вiн хребет i опора всiх iнших частин човна. Вгору вiд киля вiдходили ребра-шпангоути, плавко вигнутi, мов роги велетенських лукiв, i утримували напруженi тонкi й предовгi дубовi дошки. А корма i нiс однакової висоти зводились круто вгору i увiнчувались фiгурним рiзьбленням.
Малий спинився на половинi гори i милувався спогляданням цього розбiйницького човна.
"Завдовжки буде вiсiм з половиною косих саженiв. А завширшки - пiвтори саженi "- подумав Пiвник.
Коли вiн вимiряв довжину човна кроками i все ствердилось, вiн аж запишався, що так точно визначив!
I не зчувся, як над ним вирiс високий чоловiк у шкiрянiй безрукавцi, стягнутiй широким пасом.
- Ну що, горобчику, подобається тобi цей човен?
- Я не Горобчик, я - Пiвник... Красивiшого човна я не бачив. Просто казка!
- Варязький дракар! А збудували ми його удвох з новгородцем Сидором. Бо варяги нашi нi чорта не вмiють робити, тiльки мечами сiчуться та вряди-годи веремiю здiймають.
- А ти, господине, хiба не варяг? Ти так чудно вимовляєш слова.
- Я зi схiдного берега Бурштинового моря. Всi мої родичi - тiльки рибалки. Але я дуже неспокiйний, гарячий, - поволi i нiби трохи сонно говорив високий чоловiк. - Закортiло менi побачити свiту, i втiк я iз варязькими купцями. I вiдтодi весь час iз варягами на водi. Навчився в них човни будувати. Бiльше, нiж десять рокiв витратив, а навчився.
- А коли ж ти, господине, воював?
- Ти на цi позначки, горобчику, дивишся? - Вiн торкнувся пальцями свого потаврованого обличчя. - Це не з бою. В бiй мене варяги не дуже брали берегли. Бо їм була потрiбна не моя сила й вiдвага, а моє вмiння...
- А хiба так буває, щоб не варяг творив краще вiд варягiв їхнi човни?
- Он як? Ти, видать, з головою, якщо допитуєшся! Буває! Хiба не твiй вуй виграв кiнськi змагання? Чи не так?
- Так... Одначе кiнь печенiзький!
- А хто цього румака печенiзького натравив на вороного угорця?
- Дядько,.. - протягнув хдопчик i подумки додав: "Якби вiн не дав болотного зiлля печенiгу, хiба б вiн отак оскаженiв? "А перед очима враз постала веремiя на Бабинiм Торжку. Курява, збита кiнськими копитами i людськими ногами, маячня яскравого вбрання, галас i шалена музика.
Хазяїн вороного угорця поставив на кiн три златника Володимира. Запала тиша.
I тодi дядько Пiвень потяг за вузду печенiзького жеребця. I малий на ньому верхи.
- Дядьку, що ти робиш? - Зашепотiв хлопчик, не здогадуючись зiстрiбнути на землю. - Постав шаблю! Постав шаблю!!! - Шепотiв йому згори хлопчик.
- Цить! Чим зiтну голови татям? - Процiдив крiзь стиснутi зуби.
Притяг коня пiд самий палац, де на галереї сидiв князь iз родичами i старшою дружиною.
Пiвниковi з висоти коня було найближче до князя. Великий князь щось говорив впiвоберта до якогось лiтнього воїна.
Ось вiн повернув суворе худе лице i, звiвши праву густу брову, уважно глянув на хлопчика. I на якусь мить наче здивувався i ледь всмiхнувся. Ще мить, i знову риси худого лиця набрали владного виразу та незворушностi. Тiльки очi пильно i зацiкавлено стежили за низькою поставою дядька Пiвня.
Базарний же староста вислухав недоладну дядькову промову i голосно спитав хазяїна вороного, чи згоден вiн вважати самого полового заставою?
Стрункий високий воїн здивовано зиркнув на дядька Пiвня, на полового огиря. Затримався поглядом на синцях i спухлiй бровi дядька.
- А, це ти, болотна личино?! Давай сюди печенiга та йди по гриби!
- Я на твоєму вороному поїду по опеньки! - Злостиво просичав дядько.
- Як так, то зводимо!
Дядько скинув Пiвника на землю i зразу ж щосили скрикнув i протяг жеребця палицею.