Вони йшли повагом повз ряди ліжок, і було лише чути: «Покажіть язика!»
Швейк так висолопив язика, що його обличчя скорчилося в кумедну гримасу, а очі самі заплющились.
– Насмілюсь доповісти, пане штаб-лікарю, далі язик уже не вистромлюється.
Між Швейком і комісією зав’язалася цікава розмова. Швейк запевняв, що зробив це зауваження, боячись, аби лікарі не подумали, ніби він ховає від них язика.
Члени комісії діаметрально розійшлися в своїх думках стосовно Швейка.
Половина з них запевняли, що Швейк – це «ein bloder Kerb»[89], a друга – що він падлюка, який глузує з військової служби.
– Чорт вас забери! – заверещав на Швейка голова комісії. – Ми вас виведемо на чисту воду!
Швейк дивився на комісію з божественним спокоєм невинної дитини.
Старший штаб-лікар підступив до нього впритул:
– Я б хотів знати, про що ви, морська свиня, зараз думаєте?
– Насмілюсь доповісти, я взагалі не думаю.
– Himmeldonnerwetter![90] – вигукнув один із членів комісії, брязнувши шаблею. – Отже, він взагалі не думає. А чому ж ви, сіамський слоне, не думаєте?
– Насмілюсь доповісти, я тому не думаю, що на військовій службі солдатам думати заборонено. Коли я свого часу служив у дев’яносто першому полку, нам наш пан капітан завжди казав: «Солдат не повинен думати сам. За нього думає начальство. Як тільки солдат починає думати, це вже не солдат, а якийсь вошивий цивільний. Думання не призведе…»
– Заткніть пельку! – люто перепинив Швейка голова комісії. – Ми про вас уже маємо інформацію. Der Kerl meint, man wird glauben, er sei ein wirklicher Idiot…[91] Ви не ідіот, Швейку, ви хитра бестія, пройдисвіт, хуліган, падлюка.
– Насмілюсь доповісти, розумію.
– Я вже сказав вам, щоб ви заткнули пельку, чули?
– Насмілюсь доповісти, я чув, «заткнути пельку».
– Himmelherrgott![92] Ну й мовчіть, коли я вам наказав, ви ж добре знаєте, що вам не дозволено патякати.
– Насмілюсь доповісти, я знаю, що «мені не дозволено патякати».
Пани офіцери перезирнулись і закликали фельдфебеля.
– Оцього, – сказав старший штаб-лікар, показуючи на Швейка, – відведіть униз до канцелярії та зачекайте на нашу реляцію та рапорт. У гарнізонній тюрмі йому це патякання виб’ють із голови. Хлоп здоровий, як бик, а симулює, і до того ще патякає та глузує зі свого начальства. Він гадає, що ми тут задля забавки, а військо – це жарт і смішки. Там, у гарнізоні, вам, Швейку, покажуть, що армія – це не собаче весілля.
Швейк пішов з фельдфебелем до канцелярії й дорогою через подвір’я мугикав під ніс:
Я собі вже змалку думав,Що війна – це жарт,Повоюю тижнів зо два,Й повернусь назад.
Тоді як у канцелярії черговий офіцер горлав на Швейка, що таких, як він, Швейк, треба розстрілювати, нагорі в лазаретних палатах комісія мордувала симулянтів. Із сімдесяти пацієнтів врятувалося тільки двоє. Один був без ноги: відірвало гранатою, а другий мав справжню костоїду. Лише ці не почули слівця «tauglich», а решта, в тому числі й троє вмираючих сухотників, були визнані придатними до військової служби.
Старший штаб-лікар не проминув нагоди виголосити промову. Його промова була пересипана найрізноманітнішими лайками, але щодо змісту – дуже коротка. Всі вони – худоба і лайно, та коли відважно воюватимуть за найяснішого цісаря, знову зможуть повернутися до людського суспільства, й тоді після війни їм навіть вибачать їхню спробу симулювати й відкрутитися від фронту. А втім, щодо нього, лікаря, то він у це не вірить, бо певен, – на усіх їх чекає зашморг.
Якийсь молоденький військовий лікар з чистою і не зіпсутою поки що душею попросив у старшого штаб-лікаря слова. Його промова відрізнялася від промови начальника оптимізмом і наївністю. Говорив він по-німецькому.
Цей молодик довго розводився про те, що кожен, хто покине лазарет, аби повернутися до своїх полків на фронт, повинен бути переможцем і лицарем. Він переконаний, – усі вони вправно володітимуть зброєю на полі бою й будуть чесними в усіх справах: як воєнних, так і приватних. Вони будуть непереможними воїнами й завжди пам’ятатимуть про славу Радецького та принца Євгенія Савойського[93]. Своєю кров’ю вони, мовляв, поллють поля слави монархії і переможно докінчать завдання, поставлене перед ними історією. Сміло, відважно, нехтуючи своїм життям, кинуться вони вперед під пошарпаними прапорами своїх полків до нової слави й нових перемог.
Потім у коридорі головний штаб-лікар сказав цій наївній людині:
– Колего, можу вас запевнити, все це даремно. З цих негідників ані Радецький, ані той ваш принц Євгеній Савойський не виховали б солдатів. Звертайтеся до них по-ангельському чи по-чортячому – один дідько. Це – банда.
Глава IX
Швейк у гарнізонній тюрмі
Останнім притулком людей, що не хотіли йти на війну, була гарнізонна тюрма. Я знав одного позаштатного вчителя, який як математик повинен був служити в артилерії, але, не бажаючи стріляти з гармат, він поцупив у одного поручика годинник, щоб тільки потрапити до гарнізонної тюрми. Він учинив так цілком свідомо. Війна йому не імпонувала й не зачаровувала його. Він вважав ідіотизмом стріляти у ворога й вбивати шрапнеллю та гранатами по той бік фронту таких самих нещасних позаштатних учителів математики.
– Не хочу, щоб мене ненавиділи за насильство, – сказав цей учитель сам собі й спокійнісінько вкрав годинника. Насамперед лікарі обстежили його психічний стан, та коли він заявив, що хотів розбагатіти, його відправили до гарнізонної тюрми. Таких людей, що сиділи в гарнізоні за крадіжку або шахрайство, було чималенько. Ідеалісти та неідеалісти. Люди, які вважали військову службу джерелом особистих прибутків, різні військові бухгалтери, тилові й фронтові старшини, що чинили всілякі шахрайства з провіантом і з солдатською платнею, а крім них, дрібні злодюжки, в тисячу разів чесніші за тих харцизників, які їх сюди посадовили. Тут же, в гарнізонній тюрмі, сиділи й солдати за різні провини чисто військового характеру: порушення дисципліни, спробу підняти заколот, дезертирство. Окремо слід назвати політичних в’язнів. З них 80 відсотків було зовсім не винних, а з цих знову ж таки 99 відсотків засуджували.
Апарат військових ревізорів був неперевершений. Такий судовий апарат має кожна держава, що опинилася перед загальним політичним, господарським і моральним занепадом. Ореол колишньої сили та слави оберігався судами, поліцією, жандармерією й бандою продажних стукачів.
У кожній військовій частині Австрія мала шпиків. Вони доносили на своїх товаришів, що спали поруч них, на одних нарах, а під час походу ділилися шматком хліба.
Для гарнізонної тюрми матеріал також постачала державна поліція – пани Кліма, Славічек і К°[94]. Військова цензура спроваджувала сюди авторів листування між фронтом і тими, кого ці автори залишили вдома в розпачі. Жандарми приводили сюди й зовсім літніх селян, які жили вже на утриманні дітей. Вони посилали на фронт листи, намагаючись у них втішити своїх рідних або змальовували домашні злидні, а військовий суд пришивав їм за це зраду й ліпив по дванадцять років ув’язнення.
З градчанської гарнізонної тюрми дорога вела через Бржевнов на Мотольський плац. Попереду, в супроводі солдатів із багнетами, йшов чоловік у наручниках, а за ним їхав віз із домовиною. І на Мотольському плацу звучала урочиста команда: «An! Feuer!»[95] А потім по всіх полках і батальйонах зачитували ще один полковий наказ про розстріл ще одного призовника, бо він посмів збунтуватися через те, що пан капітан ударив шаблею його жінку, коли вона, прощаючись, ніяк не могла відірватися від чоловіка.