Усі хворі умовляли його не занапащати себе, але він наполягав на своєму, мовляв, він уже чує і розмовляє, як усі решта. Так уранці й заявив про це під час лікарського обходу.
– Він тримався досить довго, – додав симулянт, який удавав, буцімто одна нога в нього коротша на цілих десять сантиметрів за другу. – Не так, як той, що симулював параліч. Тому досить було трьох порошків хініну, однієї клізми й цілоденного посту. Признався ще навіть до промивання шлунка, і від паралічу не залишилося й сліду.
Найдовше тримався тут покусаний скаженим собакою. Кусався, вив, і, ніде правди діти, це йому вдавалося чудово, але ніяк не міг домогтися, щоб у нього йшла піна з рота. Ми вже допомагали, як могли. Не раз перед обходом лоскотали його цілу годину, поки не діставав корчів і не синів, але піни не було, хоч лусни. Це було щось жахливе. Коли він уранці під час обходу капітулював, нам було його дуже шкода. Виструнчився біля ліжка, мов свічка, козирнув і сказав:
– Дозвольте доповісти, пане старший лікарю, той пес, що мене покусав, мабуть, не був скажений. – Та коли старший лікар глянув на нього якось скоса, покусаний затрусився всім тілом і додав:
– Дозвольте доповісти, пане старший лікарю, мене взагалі ніякий пес не кусав, це я сам себе вкусив у руку.
Після цього зізнання над ним розпочалося слідство за спробу самоскалічення – він, мовляв, хотів відкусити собі руку, щоб не йти на фронт.
– Всі такі недуги, де потрібна піна на губах, – сказав гладкий симулянт, – важко симулювати. Візьмімо, наприклад, падучу. Був тут один епілептик. Той нам завжди говорив, нібито може мати тих приступів скільки заманеться. Отож і вдавав їх іноді по десять разів на день. Звивався від корчів, стискав кулаки, витріщав очі, немов рак, бився об землю, висолоплював язика, одне слово, кажу вам, це була першорядна, справжнісінька епілепсія. Але несподівано обсипало його чиряками: два сіли на горлі, два на плечах, і вже ніяк йому було корчитись і битись об підлогу, бо не міг ані головою поворухнути, ані сидіти, ані лежати. Дістав гарячку і в гарячці все вибалакав лікареві під час обходу. Але ті його чиряки в’їлися нам, бо він ще три дні пролежав між нами й діставав іншу дієту: вранці каву з булочкою, на обід суп, підливу з кнедлями, ввечері кашу або суп, а ми, на суворій дієті з промитими шлунками, змушені були дивитись, як той жере, плямкає, сопе і, нажершись, гикає. Цим він підкосив трьох із пороком серця, і вони теж зізнались.
– Найкраще, – зауважив один із симулянтів, – удавати божевілля. Поряд із нашою палатою є таких двоє: учителі. Один удень і вночі безперестанку кричить: «Вогнище Джордано Бруно ще димиться! Відновіть процес над Галілеєм!» А другий гавкає, спочатку тричі поволі: «Гав, гав, гав», – потім підряд п’ять разів швидко: «Гав-гав-гав-гав-гав», – і знову поволі, і так без упину. Витримали вже понад три тижні. Я спочатку теж хотів удати божевільного, що з’їхав з глузду на релігійному ґрунті, й збирався проповідувати про непогрішність Папи Римського, але кінець кінцем за п’ятнадцять крон роздобув у одного перукаря з Мaлої Стрaни рак шлунка.
– А я знаю одного сажотруса із Бржевнова, – додав інший хворий, – той вам за десять крон викличе хіба ж таку гарячку, з вікна вистрибнете.
– Дурниці! – заперечив другий. – У Вршовіце є одна повитуха, то вона за двадцять крон так вправно викрутить вам ногу, що лишитеся калікою аж до смерті.
– Мені викрутили ногу за п’ятірку, – почувся голос із ліжка під вікном, – за п’ять крон і три кухлі пива.
– Мені моя хвороба коштує вже понад дві сотні, – заявив його сусід, висхлий, мов тичка, – назвіть мені яку-будь отруту, котрої б я ще не приймав. Не знайдете! Я живий склад отрут. Я вже пив сулему, вдихав ртутні випари, хрупав миш’як, курив опій, пив настоянку опію, посипав хліб морфієм, ковтав стрихнін, заливався розчином фосфору в сірковуглеці й пікриновою кислотою. Я зіпсував собі печінку, легені, нирки, жовчний міхур, мозок, серце і кишки. Ніхто вже не збагне тепер, яка в мене хвороба.
– Найкраще, – пояснив хтось біля дверей, – впорснути собі гасу під шкіру на руці. Моєму небожеві пощастило: йому відрізали руку по лікоть, він спекався війни та має спокій.
– Ось бачите, – сказав Швейк, – все це кожен мусить витерпіти заради найяснішого монарха. І промивання шлунка, і клізму. Коли я свого часу служив у полку, не раз бувало куди гірше. Хворого в’язали головою до ніг і кидали до буцегарні, хай там собі оклигує. Ніяких ліжок із матрацами або плювальниць, як оце тут маємо, не було. Голі нари, а на них лежали недужі. Якось у одного був найсправжнісінький тиф, а в його сусіда чорна віспа. Обох прив’язали головами до ніг, а полковий лікар гатив їх ногою в живіт, ви, мовляв, сякі-такі симулянти. Потім, коли обидва від таких ліків на той світ пішли, ця історія дійшла до парламенту й потрапила в газети. Нам одразу ж заборонили читати таку пресу та перетрусили наші скриньки, чи, бува, немає в нас цих газет. А що мені в житті, хоч полу ріж, від напасті не втекти, то в кого їх могли знайти, як не в мене?! Повели мене до командира полку, а наш полковник такий був телепень, дай йому Господи царство небесне, як почав, і «стій, – каже, – струнко», і «кажи, хто це писав до тих газет», і «я тобі, як не скажеш, роздеру пащеку від вуха до вуха й запроторю до тюрми, та й почорнієш». Потім ще з’явився полковий лікар та як почав вимахувати мені кулаком перед носом і кричати: «Sie verfluchter Hund, Sie schabiges Wesen, Sie unglückliches Mistvieh![77] Падлюко соціалістична!»
А я дивлюся просто у вічі, ані морг, і мовчу. Праву руку під козирок, а ліву випростав по шву. Бігали вони навколо мене, мов собаки, гавкали на мене, а я ані чичирк: віддаю честь та тримаю ліву руку по шву. Казилися вони щось із півгодини. Наприкінці підбіг до мене полковник і як верескне: «Ти ідіот чи не ідіот?» – «Насмілюсь доповісти, пане полковнику, я ідіот». – «Двадцять один день суворого арешту за ідіотизм, двічі на тиждень без їжі, місяць казарменого арешту, на сорок вісім годин у козли. Негайно замкнути й не давати йому жерти! Зв’язати його, показати йому, що державі, трясця його матері, ідіотів не потрібно. Ми тобі, гультіпако, виб’ємо з голови ті газети!» – вирішив пан полковник, коли вже набігався, мов ошпарений, навколо мене. А поки я сидів, у казармах творилися дива дивні. Наш полковник взагалі заборонив воякам читати, навіть «Празьку офіційну газету», а у військовій крамниці ніхто не смів загортати воякам у газети ні ковбасок, ні сирків, та саме відтоді солдати вчепилися за ті газети. Наш полк став найосвіченіший. Читаємо геть усе, а в кожній роті вже й віршики, і пісні про нашого полковника складають. А коли щось у полку трапиться, доброзичливця довго не треба шукати: сяде, напише й пускає це в газету, ще й заголовок ушкварить: «Мордування вояків». Але й цього було людям замало. Брали вище:
писали депутатам у Відень, аби заступилися за них, а ті вже почали натирати перцю в ніс кому слід. Сиплються до парламенту запити один по одному – і про це, і про тамте, а чи відомо урядові, що наш пан полковник звірюка? Міністр прислав до нас комісію. Отоді вже один із наших, такий собі Франта Генчлу із Глубокої, й дістав два роки тюрми, бо саме він звернувся був у Відень до депутатів через того ляпаса, що дістав на учбовому плацу від пана полковника. Потім, коли комісія поїхала, пан полковник наказав вишикувати всіх у шеренги, цілий полк, так як був, і сказав, що солдат є солдат, він мусить тримати язика за зубами й служити, а коли щось комусь не подобається, то це порушення субординації. «Ви, негідники, сподівалися, що комісія допоможе, – говорив пан полковник, – дідька лисого вона вам допомогла. А тепер кожна рота хай пройде повз мене і вголос повторить те, що я сказав».
Ми йшли рота за ротою, рівняючись направо, де стояв пан полковник, рука на ремені карабіна, й на всю пельку горлали. «Ми, негідники, сподівалися, що нам ця комісія допоможе, а вона нам дідька лисого допомогла».