Наш полковник реготав, аж за живіт хапався, допоки не підійшла одинадцята рота. Йде – земля двигтить, а коли порівнялась із паном полковником, то ані пари з уст. Пан полковник почервонів, наче варений рак, і повернув одинадцяту роту назад, наказавши повторити все спочатку. Але рота марширує та знову мовчить, лише ряд за рядом, нахабно дивиться пану полковникові в очі.
«Ruht!»[78] – командує полковник, а сам гасає подвір’ям, нагайкою ляскає по халявах і плюється. Аж раптом зупинився та як рявкне: «Abtreten»[79]. Сів на свою кобилу та гайнув за браму. Ми чекаємо, що станеться з одинадцятою ротою, а воно нічогісінько. Ждемо день, другий, цілий тиждень – нічого. Полковник у казармах не з’являвся, з чого і солдати, і старшини, і офіцери дуже раділи. Потім нам прислали нового полковника, а про старого розповідали, буцімто він у якійсь психіатричній лікарні, бо власноручно написав листа найяснішому цісареві, що одинадцята рота збунтувалась.
Наближався час пообіднього обходу. Військовий лікар Грюнштейн ходив від ліжка до ліжка, а за ним фельдшер із записником.
– Мацуна!
– Тут!
– Клістир і аспірин. Покорний!
– Тут!
– Промити шлунок і хінін! Коваржік!
– Тут!
– Клістир і аспірин. Котятко!
– Тут!
– Промити шлунок і хінін!
І так усім – одного по одному, безжально, механічно і грубо.
– Швейк!
– Тут!
Лікар Грюнштейн глянув на новоприбулого.
– На що хворієте?
– Насмілюсь доповісти, в мене ревматизм.
Лікар Грюнштейн за час своєї практики звик бути з хворими чемно-іронічним. Цей спосіб діяв набагато сильніше за крик.
– Ось воно що! Ревматизм, – промовив він до Швейка. – Так, це тяжка хвороба. Воно й справді прикрий випадок дістати ревматизм саме тоді, коли йде світова війна й людина рветься в армію. Думаю, вам це страшно неприємно.
– Насмілюсь доповісти, пане старший лікарю, мені це страшно неприємно.
– Ач який! Йому неприємно! Дуже гарно з вашого боку, що ви з тим ревматизмом саме тепер про нас згадали. У мирні часи такий бідолаха вистрибує собі, мов козеня, але як вибухне війна, в нього зразу ж виникає ревматизм і перестають служити коліна. Болять у вас коліна?
– Насмілюсь доповісти, болять.
– І цілу ніч не можете заснути, еге ж? Ревматизм – дуже небезпечна, болюча й тяжка хвороба. Ми вже з ревматизмом маємо добрячий досвід. Сувора дієта та й інші способи лікування дуже допомагають. Ви тут видужаєте швидше, ніж у Пєштянах[80], і помаршируєте на фронт, аж за вами закурить.
Обернувшись до фельдшера, лікар промовив:
– Пишіть: «Швейк, сувора дієта, двічі на день промивання шлунка і раз на день клістир». А як далі буде – побачимо. Поки що відведіть його до процедурної, промийте шлунок, а коли опам’ятається, поставте клізму, тільки таку, знаєте, щоб кликав усіх святих на допомогу та щоб його ревматизм злякався та притьмом вискочив із нього.
Звертаючись до всіх, лікар виголосив промову, сповнену чудових і розумних сентенцій:
– Ви не думайте, що маєте перед собою якогось дурного віслюка і можете йому замилювати очі. Мене ваша поведінка анітрохи не виведе з рівноваги. Я знаю, що всі ви симулянти й хочете дезертирувати з армії. Відповідно до цього я з вами і поводжусь. Я вже мав справу з сотнями подібних до вас героїв. На цих ліжках перележало таких до біса, і їм не бракувало нічого іншого, як тільки бойового духу. Поки їхні товариші билися на фронті, вони гадали, що валятимуться в ліжках, діставатимуть госпітальну їжу й чекатимуть, поки війна перешумить. Але вони з біса помилились. То й ви, лобуряки, помиляєтесь. Ще зо двадцять років зі сну кричатимете, коли вам привидиться, як ви тут у мене симулювали.
– Дозвольте доповісти, пане старший лікарю, – озвався хтось тихо з ліжка під вікном, – я вже видужав. Я ще вночі помітив, що моя задуха минула.
– Як прізвище?
– Коваржік. Насмілюсь доповісти, мені призначено клізму.
– Гаразд, клістир вам ще поставлять на дорогу, – вирішив лікар Грюнштейн, – аби ви не нарікали, ніби вас тут не хотіли лікувати. Ну, а тепер усі хворі, яких я назвав, гайда з фельдшером, кожний дістане те, що йому належить.
І справді: кожен дістав призначену йому солідну порцію. Деякі при цьому намагалися вплинути на виконавців лікарського наказу благаннями чи погрозами – мовляв, вони теж запишуться в санітари, і, можливо, теперішні санітари колись іще потраплять їм до рук. Швейк тримався хоробро.
– Не жалій мене, – заохочував він ката, який ставив йому клістир. – Не забувай, що ти складав присягу. Навіть коли б тут лежав твій рідний брат або батько, постав їм клістир, не зморгнувши оком. Пам’ятай, що на цих клістирах тримається Австрія. Ми переможемо!
Наступного дня, під час обходу, лікар Грюнштейн спитав Швейка, як йому подобається в лазареті.
Швейк відповів, що це заклад упорядкований і шляхетний. У нагороду він дістав те ж саме, що й вчора, а на додаток ще й аспірин та три порошки хініну. Все це йому всипали у воду, примусивши негайно випити.
Навіть Сократ не пив своєї чаші з отрутою так спокійно, як пив свій хінін Швейк[81], на якому лікар Грюнштейн випробовував усі види тортур.
Коли Швейка в присутності лікаря загортали в мокре простирадло, він на запитання лікаря, як йому це подобається, відповів:
– Насмілюсь доповісти, пане старший лікарю, відчуваю себе, ніби на пляжі або на морському курорті.
– А ревматизм ще тримається?.
– Насмілюсь доповісти, пане старший лікарю, чогось не кращає.
Швейка піддали новим тортурам.
У цей час удова піхотного генерала баронеса фон Боценгейм мала дуже багато клопоту з розшуками солдата, повідомлення про якого недавно надрукувала «Богемія». У ньому розповідалось, як він, каліка, наказав везти себе на інвалідному візочку до призовної комісії, гукаючи: «На Бєлград!» Цей вияв патріотизму дав привід редакції «Богемії» закликати читачів збирати гроші на користь вірнопідданого героя-каліки.
Управління поліції допомогло встановити, що прізвище цього вояка Швейк, і далі справа пішла вже легше. Баронеса фон Боценгейм узяла з собою компаньйонку і камердинера з кошиком та й поїхала на Градчани.
Бідолашна пані баронеса зовсім не уявляла собі, що значить лежати у військовому лазареті гарнізонної тюрми. Двері тюрми їй відчинила тільки візитівка. У канцелярії з нею розмовляли дуже чемно. За п’ять хвилин баронеса вже знала, що розшукуваний нею «der brave Soldat»[82] лежить у третьому бараку, ліжко № 17. Її супроводив геть отетерілий доктор Грюнштейн.
Швейк після звичайної щоденної процедури, прописаної лікарем Грюнштейном, саме сидів на ліжку, оточений групою худих, мов хорти, виголоднілих симулянтів, які й досі не здавали позицій та запекло воювали з лікарем Грюнштейном на ґрунті суворої дієти.
Коли б хто послухав їхню розмову, то подумав би, що опинився в товаристві кулінарів вищої куховарської школи або на гастрономічних курсах.
– І звичайнісінькі лойові шкварки можна їсти, поки вони ще теплі, – оповідав один, який лежав тут із хронічним катаром шлунка. – Коли лій починає шкварчати, їх треба віджати досуха, посолити, посипати перцем, і, я вам скажу, жодні гусячі шкварки з ними не зрівняються.
– Не надто там із гусячими шкварками. Свинячим шкваркам ще умитися треба перед ними, – сказав чоловік із раком шлунка. – Нема нічого смачнішого за гусячі шкварки. Ясно, їх треба шкварити аж до золотистого кольору, як це роблять євреї. Беруть жирну гуску, здирають сало разом із шкурою і смажать.
– А знаєте, ви помиляєтеся щодо цих свинячих шкварок, – зауважив Швейків сусіда. – Звичайно, я говорю про шкварки з домашнього сала, або, як їх називають, домашні шкварки. На колір вони не брунатні й не жовті. Це мусить бути щось середнє між цими двома відтінками. Такі шкварки не повинні бути ні надто м’які, ні надто тверді, щоб не хрумтіли, бо тоді вже вони пересмажені. Вони повинні танути на язиці, щоб вам при цьому здавалося, ніби сало тече по вашому підборідді.