— Добрий ранок, сер, — сказав я і про всяк випадок став струнко.
— Ой, облиш! — відмахнувся він. — Робочий день ще не почався, тож давай без формальностей. Тим більше, що в тебе вихідний.
— Батько тут? — запитав я, сівши за стіл.
— Ні, залишився ночувати на роботі. Просив не будити тебе, поки ти сам не прокинешся. Та раз ти вже встав, то поїдемо до нього разом.
Тим часом місіс Еплгейт подала мені сніданок, і я взявся до їжі, раз за разом заінтриговано поглядаючи на Павлова.
— Мій мундир? — запитав він
— Так, — відповів я. — Ваш мундир. Дівчата мені нічого не сказали. Мабуть, просто не встигли — вчора ми лише трохи поговорили, а потім я ліг спати.
Ясна річ, не сам, вже про себе додав я. А в ліжку з Елі й Ліною було не до розмов.
Павлов добродушно всміхнувся, немов прочитавши мої думки.
— Вони не могли сказати ще й з іншої причини. Бо самі не знали. Я прийняв це призначення лише вчора ввечері.
— Начальником космічних операцій?
Він кивнув:
— Ситуація змінилась, і я більше не можу залишатися осторонь. А твій батько дав мені слово, що відмовляється від планів державного перевороту на Октавії.
— І що тепер? — запитав я. — Якщо мене правильно інформували, ваша ідея з концесією з тріском провалилася.
Павлов спохмурнів.
— І не кажи. Я досі шокований. Ніколи б не подумав, що фармацевтичні компанії виявляться такими зажерливими… е-е…
— Акулами капіталізму, — додав я.
— Так, твій батько мав рацію, а я помилявся. Але найгірше те, що існування Ютланда вже перестало бути таємницею. Про це знають у тяньгонському уряді і в керівництві земного фармацевтичного консорціуму. Скоро довідаються й інші планети — і тоді почнеться справжнє полювання. Твій батько вже відрядив кур’єрський корабель, щоб попередити Фаулера і ще трьох адміралів, котрим відомо, де знаходиться Ютланд. Їм доведеться зникнути разом з родинами, поки до них не дісталися тяньгонські агенти, найманці консорціуму або спільники Гарсії. Та як на мене, це мало допоможе. Єдина можливість і далі тримати в секреті розташування Ютланда — повна й абсолютна самоізоляція, припинення будь-яких контактів із зовнішнім світом.
— Але це нездійсненно, — сказав я.
— Цілком правильно. За останні п’ятнадцять років Ютланд, залишаючись у тіні, досить грунтовно інтегрувався в міжпланетну економіку. Експортуючи ендокринол, він імпортує не лише кораблі та озброєння, а й багато іншого — від високих технологій до звичайного побутового дріб’язку. Припинення торгівлі призведе до глибокої економічної кризи. Насамперед постраждає флот, що існує винятково на кошти, отримані з продажу ендокринолу. І не має значення, скільки вже накопичено цих самих коштів. Якщо не буде торгівлі, іншопланетні гроші без товарного забезпечення перетворяться на пусті папірці. Рано чи пізно флот вийде з-під контролю — а вистачить одного корабля-дезертира, щоб решті світу став відомий шлях до Ютланда. Тому цілковита ізоляція неприйнятна — це розуміють усі в керівництві планети.
— А відкритися, означає накликати на себе агресію, — зауважив я. — Отже, безвихідь.
— Скидається на те. Щоправда, генерал Гакслі… До речі, ти знаєш, хто він?
Я коротко кивнув. Звичайно, знав. Генерал Гакслі був найвисокопоставленішим військовим, що народився на Ютланді. Він очолював Планетарну Армію — тобто всі збройні сили наземного базування, керівництво яких майже на сто відсотків складалося з корінних ютландців. У ВКС ситуація була геть інша — в їх вищому командуванні домінували колишні ериданські офіцери. Що й зрозуміло — адже п’ятнадцять років тому Ютланд не мав жодного космічного корабля, а за цей час не могло з’явитися достатньої кількості „доморослих“ адміралів. Єдиним ютландцем, що носив три зірки на адміральських погонах, був тридцятисемирічний віце-адмірал Бенсон — і якраз він, а не чотиризірковий генерал Гакслі, був найпопулярнішою після мого батька людиною на планеті. Подейкували навіть, що батько бачить його своїм наступником на посаді імператора.
— Так от, — вів далі Павлов. — Генерал Гакслі запропонував план, як уникнути агресії. План огидний, треба сказати, навіть мерзенний.
— Здатися на милість консорціуму? — припустив я.
— Саме так. Укласти з фармацевтичними компаніями угоду, яка в повній мірі задовольнить їхні апетити. Фактично продати планету з її населенням в обмін на частку прибутку. Запропонувати своєрідний розподіл праці: консорціум контролюватиме виробництво і збут ендокринолу, а уряд з військом і поліцією триматиме народ у покорі. Ну, як тобі?
Я був приголомшений.
— І таке запропонував ютландець?! Поневолити своїх співвітчизників?… Оце вже справжній фашизм!
Павлов похитав головою:
— Знову ти помиляєшся, Александре. Те, що пропонує Гакслі, не фашизм, а крайня форма олігархії.
— Та яка, в біса, різнця! Один чорт — що собака, що хорт… — Тут я з запізненням пригальмував. Хоч і в неформальній обстановці, та все ж я розмовляв зі своїм головнокомандувачем. І про це не варто забувати. — А що батько?
— Дуже розлютився і навіть прогнав Гакслі з наради. А потім, у розмові зі мною визнав, що погарячкував. Тепер він мусить відправити генерала Гакслі у відставку.
— По-моєму, це правильно.
— Може, правильно, а може, й ні. Залежить від того, наскільки серйозний був Гакслі в своїх заявах. Не виключено, що під впливом останніх новин він зірвався і наговорив дурниць, про які зараз шкодує.
Я хотів був заперечити, що людина, яка пропонує подібні „дурниці“, хай навіть зопалу, не має права обіймати таку високу посаду. Та потім я передумав — зрештою, це справа батька і його уряду.
— То яке ж рішення прийняли? — поцікавився я. — Чи це секрет?
— Який там секрет! Вихід один — починати переговори з Землею, а тим часом продовжувати приготування до війни. Якщо пощастить, сам факт перемовин вгамує запал потенційних загарбників, а ні — будемо захищатися власними силами. Головне — відбитися від першого агресора. Тим самим ми покажемо земному урядові, що Ютланд не є легкою здобиччю. А тривалий конфлікт не в інтересах Землі, бо це призведе до зниження поставок ендокринолу і зростання його вартості.
— Ви кажете „ми“, — зауважив я. — Яке значення ви в це вкладаєте?
Я запитав зовсім не з марної цікавості. Мені самому дуже хотілося розібратись у своєму ставленні до Ютланда.
— Яке значення? — задумливо повторив Павлов. — Навряд чи таке, як ти. Мені здається, ти вже потроху починаєш відчувати себе ютландцем. Хоча б тому, що твій батько — правитель планети, і тебе тут сприймають за свого. А я… я, мабуть, найманець. У кращому розумінні цього слова. Мені запропонували роботу, яка, після обіцянки адмірала Шнайдера не втручатись у справи Октавії, більше не вступає в конфлікт з моїм сумлінням. Роботу, про яку я мріяв усе життя і яку на рідній планеті отримати не міг. — Кілька секунд він мовчав. — Розумієш, Александре, я завжди залишався кадровим військовим. Це, втім, не означає, що служба в Астроекспедиції була мені нецікава, дослідження Далекого Космосу — захопливе заняття. Проте я хотів командувати флотом, саме командувати — а в Корпусі флотом керують. Дослідницькі кораблі здебільшого діють поодинці, тому адмірали в Астроекспедиції швидше чиновники, ніж офіцери. Мене ніколи не приваблювала така кар’єра. Інша річ — військовий флот.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});