- Скажеш ту пiсеньку?
- Навiть заспiваю тобi... та в мене голос поганенький.
Зайчик пiдкинув у вогонь хмизу i приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину i сором'язливо чи то заспiвав, чи продекламував:
Справжнiй, а може, несправжнiй,
Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,
Сидiв, присмаливши свiй дзьобик,
У всьому i всiх вiн зневiривсь...
Та якось...
- Шшш! - перебив його зайчик i насторожив вухо.
НIЧНI ГОСТI
Друзi занепокоєно прислухались: недалечке, побiля голої берези, щось шкрябнуло. Знову. I знову.
- Гей ви там, за деревом! - вiдважно загукав зайчик. - Або вилазьте, або стукну сокирою!
Тодi iз-за стовбура вилiзли двоє створiнь i перевальцем посунули до вогнища. Коли вони пiдiйшли так, що їх освiтив вогонь, зайчик з песиком побачили, що то пiнгвiн i жаба. Жаба важко тягла за собою сумку з вiдiрваною ручкою, а пiнгвiн, обнявши крильцями, нiс поперед себе кубик з лiтерою К. Вiн насилу дiстався до вогнища, поставив кубик i так плюхнувся всiм своїм кремезним тiлом на нього, що кубик аж вгруз у снiг i зверху виднiлася лише частина лiтери К.
- То добрий вечiр, - вiдхекавшись, прогримiв пiнгвiн своїм грубим голосом.
- Погрiтися нам не забороните? - запитала жаба i, не чекаючи вiдповiдi, скинула з голови фланелеву хустинку й простягла лапи до вогнища.
- Чого ж, грiйтеся, - привiтно вiдiзвався песик. - Але знайте, що господар тут зайчик.
- Грiйтеся скiльки завгодно, - пiдбадьорив сам господар i, трiшки пишаючись, пiдкинув у вогонь хмизу.
- Ви обоє iз тiєї купи, яку висипали на снiг, еге? - запитав пiнгвiн, пронизуючи друзiв гострими, завбiльшки з макове зерно очицями.
- Правда, але звiдки ви знаєте? - здивувався песик, трохи засмутившись тим, що його не признали за вовкодава, а його приятеля за справжнього зайця.
- Чого ж нам не знати, - роззявила рота жаба, - якщо в тебе нiздря нiяка не нiздря, а приклеєне зернятко кави.
- От i не вгадали, - вiдрiзав їй песик, - це зовсiм не зернятко кави, а найсправжнiсiнька квасолина!
- Все одно квасолина, а не нiздря, - не здавалася гостя. - А у твого сусiда...
- I не сусiда, а приятеля! - знову перебив її песик.
- ...А у приятеля одне вухо, пiвтора вуса i ще зашпилене розiрване на грудях хутро.
- I зовсiм не розiрване хутро, а... а... - замалим згарячу не видав таємницi песик, але встиг вчасно прикусити язика, - а... нiчого!
- По правдi кажучи, - обiзвався зайчик, - я перший побачив, що ви обоє з тiєї купи.
- Ви маєте на увазi мою лiву ступню, правда? - запитав пiнгвiн.
Лише тепер приятелi побачили, що замiсть лiвої ноги у пiнгвiна пришита дитяча тапка.
- Нi, - вiдповiв зайчик, - я мав на увазi лише кубик.
- Ну, ви дуже спостережливий, - похвалив пiнгвiн, ще бiльше вдавлюючи у снiг кубик.
- А ту велику лiтеру, що на кубику, - сказав песик, показуючи на кубик, - я знаю, вона буває пiд намальованими конем, коровою, коробочкою або...
Тут зайчик швиденько вiдвернувся, щось витяг i знову повернувся:
- Ось!.. Ось коробочка з сiрниками! - i потряс нею.
- Потрiбна рiч, - похвалив пiнгвiн, - без неї i вогнища не було б.
- А ви не маєте ще такої шапки i такого шарфика? - пiдповзла ближче до шарфика жаба i наступила на його кiнець.
- Тiльки грiйтеся, тiльки будьте з нами, - чемно поступився мiсцем песик. - Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.
- Хоч i маєш хутро, але ти справжнiй джентльмен, - похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапцi, i так закуталася шарфиком, що зовнi лишилася тiльки щока з бородавкою.
- А ви йдiть на моє мiсце, - запропонував зайчик пiнгвiновi i, вистрибнувши iз шапки, пiдкинув у вогнище хмизу.
- Дякую, менi добре i на кубику, - вiдповiв товстун. - Ми, пiнгвiни, любимо холод, ми iз країни айсбергiв.
- А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас i холодна, - сказала жаба, роздягаючись на всю шапку i кутаючись у шарфик.
- Чи вiдразу ви нас знайшли? - поцiкавився песик.
- Слiд привiв i люлька, - вiдповiв пiнгвiн.
- Люлька? - аж роти роззявили вiд подиву обидва приятелi.
- Вона сама. - Пiнгвiн вайлувато нагнувся i витяг iз тапки трiснуту дерев'яну люльку. - Тiльки я трохи посмокчу мундштук - i голова працює як заведена... Колись i мене заводили, та ключик поламався, i через те став я такий товстий та незграбний.
- Кi-кi-кi... - не витримав песик, але вiдразу вмовк i, засоромившись, пiдбадьорив товстуна: - Зовсiм ви не такий уже й товстий i не такий незграбний, а трохи товстуватий i вайлуватий. Але навiщо ви носите такий важкий кубик?
- Я чекав на таке запитання, - вiдповiв пiнгвiн. Вiн встав, витяг кубик iз снiгу й повернув його на другий бiк. Усi побачили, що на квадратику намальований наче бiлуватий, наче сiруватий, наче срiблястий фарба дуже була стерта - гострокутний трикутник, помережаний тонiсiнькими жилочками, а може, й не жилочками.
- Вiдгадайте, що воно таке? - запитав.
Iграшки почали вгадувати.
- Плавник риби?
- Листок верби?
- Iз дзьоба птаха?
- Рiжок серветки?
- Шшш!.. - зайчик знову наставив вухо i схопився за сокиру.
ПЛАЧ
Усi четверо прислухалися: з лiсу долинав ледь чутний плач. Вщух - i знову.
- Оце тобi! - остовпiв зайчик. - Плаче!
- Тим краще, - зрадiла жаба. - Тверезо подумавши, скажемо: того, хто плаче, боятись нiчого!
- Гадаю, - посмоктав люльку пiнгвiн, - що плакса iз тiєї самої купи.
- I як це менi не дiйшло! - вдався в жаль песик.
- То чого чекаємо? Вперед! - скочив з мiсця зайчик.
- I я, - заметушився песик.
- Шкода, - опустив додолу очi пiнгвiн, - що я не тiльки товстуватий i вайлуватий, а я ще трохи й кривий. - Вiн знову поклав кубик i плюхнувся на нього так, що iз срiбно-сiрого трикутника зостався лише гострий кiнець.
- А я, - вмостилася ще глибше в шапку жаба, - я порадила б не втрачати тверезого розуму: ми самi в скрутi, i коли така небезпечна ситуацiя...
Та зайчик з песиком уже поспiшали в тому напрямку, звiдки долинав плач, їм довелося борсатися у глибоких заметах, а раз песик провалився по самi вуха в яму, i зайчиковi пощастило витягти його, пригнувши гiлку ялiвцю, за яку песик учепився. Коли вони рушили далi, плач був стих, i не можна було зрозумiти, куди їм iти.
Зайчик i песик трохи пройшли вперед i стали роздивлятися.
- Он там, - прошепотiв песик, - там, бiля корча.
Трохи вiддалiк стирчав величезний корч, а на його коренi сидiла тоненька iстота, затуливши лице долонями. Обидва товаришi пiдiбралися ближче i виразно побачили ляльку в самiй нiчнiй сорочцi, пiдперезанiй шнурком вiд черевика, з одною рукавичкою до самого лiктя i з голою, без жодної волосинки, головою. Снiг довкола неї був весь у дiрочках вiд її слiз.
- Добрий вечiр! - щонайбадьорiше привiтався зайчик.
- Ми удвох просимо пробачення, що не постукали до вас, бо ж тут немає дверей, - тихо, щоб її не злякати, додав песик.
Лялька пiдвела голову й повернула до друзiв зблiдле личко з опущеними повiками.
- Хто ви? Чого вам треба? - запитала без нiякого страху.
- Ми iграшки, зайчик i песик, iз тiєї самої... - затнувся песик, не знаходячи потрiбного слова, - iз тiєї самої... не... не... нехорошої машини.
- Ми недалечко розпалили вогнище, ось сiрники, - стукнувши лапкою по коробцi, сказав зайчик.
- I ще ми нарядили ялинку, - вторив йому песик.
- ...дочекалися гостей...
- ...i тут ми подумали: може, i ви не вiдмовитеся погрiтися бiля вогнища в таку нiч...
- ...Новорiчну нiч! Вперед!
Лялька ладна була вже зiстрибнути з корча, але схаменулася, затрясла головою i байдужим голосом подякувала:
- Дякую. Ви обидва дуже люб'язнi. Але все це марно.
- Чому? - в один голос запитали друзi.
Лялька нiчого не вiдповiла. Зневажливо повернулась до них спиною, притулилась лобом до корча й застигла, неначе воскова статуетка.
- Знай, - спробував налякати її песик, - якщо ти залишишся тут, на тебе нападе вовк з отакенною пащею! - Вiн розвiв переднi лапки скiльки мiг.
- ...i вiн тебе ось на такi шматочки, - зайчик зовсiм стулив лапки.
- Уууу! - завили обидва страшними голосами. - Ось пiдкрадається!
- Ви не лякайте мене i не показуйте, - холодно вiдрiзала лялька. - Я не хочу бачити, я не можу бачити.
- Чому ти не можеш? - здивувався песик.
Лялька повернула личко з опущеними повiками i тремтячими вiями:
- Тому, що я слiпа.
- Оце... так... - насилу вимовив зайчик.
- Нiчого, нiчого менi не треба, - сказала лялька i знову вiдвернулася. - Нi свята, нi вогнища, нi ялинки. Коли б пiдкрався вовк, то я б сама кинулася йому у страшну пащу. Все марно. Облиште мене саму.
Приятелi вiдiйшли вбiк, щоб порадитися.
- Оце-то нещастя! - захитав головою зайчик. - Я бiльше нiколи не буду скаржитись, що у мене одне вухо i пiвтора вуса.
- А я - що квасолина замiсть нiздрi, а замiсть хвоста... не скажу що.
- Ну вже! Хвiст як хвiст, - знову невинно збрехав зайчик.
- Але що робити? Хiба можна її тут покинути?
- Нi в якому разi!.. Тiльки ж вона опирається, немов коза.
- Шкода, - зiтхнув песик, - що тут немає пiнгвiна. Вiн би посмоктав люлечку i вiдразу щось розумне придумав.
- А я, - трошки образившись, сказав зайчик, - я сам без нiякої люльки знайшов цiлком пристойний вихiд: берiмо її за руки й ноги i - вперед!