Читать интересную книгу Бiлi звiрi (на украинском языке) - Игорь Росоховатский

Жрець нiяк не реагував на мiй жарт.

- А ще ти писав, - провадив вiн далi, куйовдячи клинчик бороди, - що чутки про силу й хитрiсть бiлих звiрiв дуже перебiльшенi...

Я розчув грiзнi нотки в його голосi й насторожився. "Що сталося? Новий напад бiлих звiрiв? Чому ж я нiчого не знаю про це?"

- Ми без зайвих зусиль знищили цiлу родину цих звiрiв. Самця, самицю, шiстьох дитинчат. Вони поводилися, як звичайнi звiрi, не виказали нi особливої сили, нi хитрощiв...

- А чутки?

- Чи можна вiрити оповiдям неписьменних чафхiв? Чафхи ладнi напатякати що завгодно, аби їх слухали. Вони добалакалися до того, що хитрiсть бiлих звiрiв перевершує людський розум!

Я уважно стежив за жерцем i все ж прогавив момент, коли вираз його обличчя почав змiнюватись. Тепер воно ще дужче стало скидатися на сокиру - холодне, гостре, без зморщок.

- Ну, то слухай. Два полки, про якi ти згадав, геть . знищено. Провiнцiю Еме перетворено на пустелю. Знищено людей i худобу, посiви i сади. Гинуть лiси, бо кору на деревах погризено...

Його похмурi очi виблискували сталлю.

Я обiперся рукою об стiл, щоб не впасти. Я не мiг повiрити в те, що почув.

- I все те вчинили бiлi звiрi?

- Може, в тебе виникла пiдозра, що я чафх? - вiн не пiдвищував голосу. Точнiсiнько так, не змiнюючи тону, вiн посилав людей на страту.

- А чи правильнi данi?

Жрець зневажливо знизав плечима. Вiн дивився на мене так, наче я вже стояв на помостi перед катом.

- Кара чекає на тебе попереду, - сказав вiн. - А поки що за моєю рекомендацiєю тебе зараховано до групи розслiдування. Треба визначити, як боротися з бiлими звiрами. Збери всi необхiднi iнструменти й завтра зранку вирушай до жерця Сандуу.

Збентежений, я повертався додому. Хоч якi великi були мої страх i тривога, я не мiг не здивуватися, що бiля порога мене не зустрiла довгошерста Маса.

Я гукнув дружину, але вiдповiдi не було. Обiйшов кiмнати - нi Ксанди, нi сина.

- Мабуть, пiшли погуляти, а Бiдолаху i Масу взяли з собою, подумав я. - Але чому не дочекалися мого повернення?

Я вийшов на вулицю i зiткнувся з Ксандою та Гуруу. Дружина вела синка за руку, а другою вiн розмазував по личку сльози.

- Що сталося, Гу? - лагiдно спитав я, взявши його на руки.

Вiн притиснувся до мене i заплакав ще дужче.

- Зникли Бiдолаха i Маса, - вiдповiла за нього дружина. - їх нема зранку. Ми обшукали весь будинок, садок.

Як мiг, я заспокоїв сина. Силкувався не показати дружинi своєї тривоги. На її питання про причини виклику до Верховного жерця вiдповiдав ухильно: треба уточнити деякi данi про бiлих звiрiв, доведеться для цього на кiлька днiв поїхати в провiнцiю.

Ксанда довгим поглядом знизу зазирнула менi у вiчi, але промовчала. Невже не повiрила?

Удвох ми ще раз обшукали кiмнати, комiрчини...

- Поглянь-но, що це? - раптом крикнула Ксанда.

Невисоко над пiдлогою на стiнi кухнi виднiлося кiлька червоних цяточок. Я придивився уважнiше, спробував пошкребти їх. До однiєї з них прилипла шерстинка. Довга, сiра, як у Маси...

Холодний пiт оросив менi чоло. Я закляк, дивлячись на червонi цяточки.

- Ну, що це? - спитала Ксанда.

- Бризки фарби, - збрехав я. - Пам'ятаєш, кiлька днiв тому я фарбував плiнтуси?

- Не пам'ятаю, - сказала Ксанда, недбалим рухом вiдкидаючи волосся з чола.

- Виходить, забула, - мовби мiж iншим докинув я, милуючись нею. Я завжди милувався нею - i коли тривожився, i коли сварився з нею, тiльки намагався не зiзнаватися собi в цьому.

- Я не могла забути! - наполягала Ксанда.

- Ну то я забув тобi сказати, - мовив я примирливо, обiймаючи її за плечi, пiдкреслюючи i тоном, i винуватою усмiшкою, що йдеться про пусте.

Вона вийшла з кiмнати, похитуючи повними стегнами, а я опустився на стiлець, втупивши очi в бризки "фарби". Часом я вiдчував на своїй потилицi важкий погляд. Озирався, але позад мене нiкого не було.

Зрештою я рвучко пiдвiвся iз стiльця i зненацька побачив два червонуватих свiтлячки, що втупилися в мене з шафи. Я iнстинктивно подався назад, але одразу ж засоромився свого страху.

Свiтлячки виявилися очима Бiдолахи. Вiн сидiв на шафi, тому ми й не побачили його. Однак вiн же нас прекрасно бачив. I не пiдiйшов, не вiдгукнувся. Чому?

- Йди-но сюди, Бiдолахо, - покликав я. - Йди сюди, чого ж це ти?

Довелося кiлька разiв погукати його, вiн нiби вийшов iз забуття i впiзнав мене. З його червонуватих очей немовби сповзла полуда, вони втратили нерухомiсть, яка лякала, i дивилися тепер, як i ранiше, вiддано й лагiдно.

Я покликав Ксанду i Гуруу. Коли син побачив улюбленця, сльози миттю висохли на його личку. Я зняв Бiдолаху з шафи, почухав йому за вухом, i вiн з насолодою примружився.

Гуруу враз вихопив його в мене i притис до себе. Звiрятко лизало йому лице вузьким рожевим язиком.

Менi вдалося умовити себе, що в мене розладналися нерви, тому й уявляються рiзнi страхи. А сульгiпа Маса ще знайдеться. Мабуть, теж сидить десь за шафою або в комiрчинi. Та зовсiм заспокоїтись я не мiг. Коли Гуруу заявив, що вiзьме Бiдолаху з собою в лiжко, я рiшуче заперечив. Зрештою домовилися, що Бiдолаха лишиться ночувати в його спальнi, але на килимку, в кутку, де ранiше спала Маса.

Заснути я не мiг. Менi вчувалися шерехи, кошлатi тiнi падали на стiни. Я раз у раз прислухався. Все було спокiйно. Але тiльки-но я схиляв голову на подушку, шерехи чулися знову. Кiлька разiв я заходив до спальнi сина. Як би тихо я не ступав, на звук моїх крокiв Бiдолаха незмiнно зводив голову.

Зрештою я перенiс його разом з килимком за дверi спальнi i тiльки тодi, заспокоєний, заснув.

Уже вдосвiта менi вчувся крик дружини. Та сон був такий тяжкий, що я не одразу збагнув, звiдки вiн долинув. "Може, приснилося?" подумав, прокидаючись.

Навкруги панувала тиша, цiлковита тиша, як i має бути в домi, де все мирно спить. Та ось я розчув рипiння дверей. Воно долинуло вiд спальнi дружини.

- Ксандо, - тихо покликав я.

Вiдповiдi не було, але рипiння повторилось.

- Це ти, Ксандо? - спитав я голоснiше.

I знову нiхто не вiдповiв, хоча дверi продовжували рипiти.

Я встав з лiжка, стараючись робити все тихо, i попрямував до жiнчиної спальнi. Вже в коридорi вiдчув легенький протяг i зрозумiв, чому рипiли дверi. Вони були прочиненi. Я вiдчинив їх i пересвiдчився, що Ксанди там нема.

Руки тремтiли, я засвiтив свiтильник. Тiнi затанцювали надi мною i довкола мене - по стелi та стiнах. Я оглянув кiмнату. Всi речi були на мiсцi. Може, вона пiшла до сина?

Прожогом кинувся я до дитячої кiмнати. Свiтильник пiдстрибував у руцi, i химери тiней помчали туди ж, випереджаючи мене i витанцьовуючи на коридорних стiнах дикий танок. Бiля самих дверей кiмнати я зупинився, похитнувся. З-пiд дверей витiкав темний струмочок...

Крик бився в моєму здавленому горлi, але коли я нарештi рвучко розчинив i тi дверi, вiн завмер, загус, став тугим сухим клубком, котрий неможливо проковтнути.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});