Мисливцi попадали на землю, закривши очi руками. Коли сичання стихло, люди побачили на кулi розколину. Одного з мисливцiв послали по вождя.
Але й вождь, ясна рiч, не мiг пояснити появи "небесного дарунка". Вiн просто звелiв вiднести кулю на Священну гору.
А за кiлька днiв, пiд час одного з молитовних ходiв на Священну гору, мисливцi побачили бiлих звiрiв. Чафхи запевняли, що тодi звiрi були зовсiм маленькими. Жрець оголосив їх священними тваринами.
Одного з них жрець принiс до храму. Вiн годував його з рук, i звiрятко швидко звикло до людини: прибiгало на поклик, розумiло деякi слова. I росло, перетворюючись у слухняного звiра-охоронця. Якось вiн навiть врятував священнi храмовi таблички вiд грабiжника. Жрець саме був у саду, коли з храму почувся нестямний крик. Прибiгши в храм, служитель культу побачив мертвого грабiжника з прокушеною бiлим звiром потилицею.
Згiдно з твердженням жерця, вiдтодi звiр почав швидко рости. Незабаром вiн уже був по пояс людинi. Звiр лишався таким самим слухняним, як i ранiше. Та чомусь жрець старався не повертатися до нього спиною.
Невдовзi i жерця знайшли у храмi мертвим з раною на потилицi.
Звiр зник...
Це i є, як стверджує iсторик Ертаун, перше свiдчення про бiлих звiрiв.
Я вирiшив перевiрити його твердження. Для початку необхiдно було зiбрати i систематизувати свiдчення очевидцiв про зустрiчi з бiлими звiрами, впевнитись у їхнiй достовiрностi, потiм порiвняти їх мiж собою.
Але подiї розвивалися надто швидко, моя праця не встигала за ними. Бiлi звiрi почали з'являтися всюди - на дорогах, у селищах. Вони вже нападали не на окремих осiб, а на групи людей.
Мене ввели до урядової комiсiї. Я виїхав у мiсцевiсть, де було зареєстровано кiлька таких нападiв. Нас супроводжували сотня солдатiв i провiдники-мисливцi.
Невдовзi провiдники знайшли лiгво бiлих звiрiв i влаштували облаву. Я мiг на власнi очi пересвiдчитися, що чутки про невразливiсть i хитрiсть бiлих звiрiв дуже перебiльшенi. Щоправда, самиця силкувалася вiдвести мисливцiв подалi вiд лiгва, але так само чинять i iншi тварини. Однак солдат, що застрелив її, стверджував згодом, нiби погляд самицi був не звiрячий, а осмислений. Та чи можна вiрити солдатовi, бабуся якого походила з племенi чафхiв?
Одного з дитинчат бiлих звiрiв менi вдалося привезти додому. Про висновки комiсiї доповiли зiбранню жерцiв, а вони оповiстили про них народ. Панiка трохи зменшилась.
О, якби я мiг передбачити майбутнє!"
- А що коли це були зовсiм не звiрi? - пошепки мовив Тiм, округлюючи прозорi очi-крижинки й зводячи рiдкi брови.
- Хто ж тодi? - безвинно спитав Семен.
- Вiн пише "небеснi" й твердить, що. вони з'явилися з космiчного апарата, - невпевнено почав Тiм, введений в оману тоном товариша, - крiм них, якщо вiрити свiдченням, в апаратi нiкого не було. Виходить, вони самостiйно керували кораблем. Фатальна помилка могла таїтися в тому, що їх вважали за звiрiв.
- Невже? От молодчина! I як це ти одразу збагнув? - захоплено вигукнув Семен.
Цей бурхливий слововилив насторожив Тiма. Вiн вiдповiв трохи ображено:
- Ти сам не раз казав, що не можна так просто вiдкидати навiть найневiрогiднiшi гiпотези...
Семен примружився i похитав головою:
- Щось ти став надто вразливим. А може, я й. справдi в захватi вiд твоєї прозорливостi? До того ж i у фантастичних романах писали, як тi, кого вважали за звiрiв, виявилися розумними iстотами. I навiть дуже розумними...
- I як у тих, кого вважали за розумних iстот, з-пiд шоломiв виднiлися довгi вуха, - спалахнув украй ображений Тiм.
Семенове обличчя лишалося спiвчутливо доброзичливим. Темнi, майже чорнi очi посвiтлiшали, в них мовби вiдчинилися вiконця. Здавалося, що ось зараз на спiврозмовника полинуть два яснi променi i твердi, виразно окресленi губи розтуляться в усмiшцi.
"Як вiн схожий на свого знаменитого брата, - подумав Тiм. - Такий же величний, недосяжний i безжально глумливий".
Вiн, мабуть, не дуже здивувався б, коли б довiдався, що в дану хвилину й Семен згадав про свого брата. "Вiн сказав тодi: "Я вже давно розучився помилятися, брате. Висновок з цього може бути тiльки один". I пiшов геть, навiть не глянувши на мене. Навiщо йому було роздивлятися на перешкоди, коли вiн навчився через них переступати? I тодi пiдiйшла Валя..."
Запис другий
"Бiле звiрятко я назвав Бiдолахою. Надто вже нещасний вигляд воно мало спершу. Бiдолаха тихо скиглив i тицявся рожевим носиком у стiнки своєї хатинки-коробки, наче шукав вихiд на волю. Вiн мiг довго лизати менi пальцi, коли я просував їх у його коробку.
Звичайно, найдужче зрадiв появi звiрятка синок Гуруу. Тiльки-но угледiв його, закричав:
- Я гратимуся з ним!
- В нього iнше призначення, - вiдповiв я, вже шкодуючи, що показав йому звiрятко.
Гуруу негайно вдався до випробуваного засобу - безлiч разiв повторював крiзь сльози: "Чому?"
На допомогу йому, як завжди, заквапилася моя дружина Ксанда i вкрадливо спитала, чому б i справдi не дозволити йому погратися iз звiрятком.
Я не мiг коротко вiдповiсти на її питання i замислився, пiдшукуючи слова. Цього було досить, щоб вона почала давню пiсню про чоловiчий егоїзм, про гарних та поганих чоловiкiв. Вона вдавалася до цього щоразу, коли хотiла добитися, щоб я дiяв всупереч своїй волi. Вона думала, що я не розумiю її справжнiх намiрiв, що може обдурювати мене i водити за носа. А я добре розумiв її гру, та... робив так, як вона хотiла. Те, чого не могли добитися мої опоненти й вороги - досвiдченi старi вовки науки, - добивалася вона. Менi робилося тоскно, я починав жалiти i її, i себе. Я думав про те, чи варто псувати нерви i здоров'я собi i їй, i поступався. Це часто коштувало менi недешево, але я нiколи не знав наперед, яку цiну доведеться платити. Не мiг я передбачити її i цього разу.
Гуруу годинами бавився iз звiреням, гойдав перед його носом мотузочком i дзвiнко смiявся, коли Бiдоласi не вдавалося його схопити. Ксандi подобалося гладити шовковисту бiлу шерсть, подобалося, що звiреня поводиться тихо, майже не видає звукiв, хiба що iнколи тихенько попирхує.
За матiр Бiдолаха мав довгошерсту сульгiпу Масу. Вона вилизувала його, дозволяла гратися своїм хвостом, їсти iз своєї миски.
Через два тижнi пiсля мого повернення до столицi мене викликав жрець Талiу. Його довгобразе, гостре, мов сокира, обличчя мало виснажений вигляд, наче пiсля тяжкої хвороби.
Я ввiчливо спитав про його здоров'я.
Талiу мовчки схилив голову, дякуючи за турботу.
- Я ознайомився з твоїм звiтом, - сказав вiн. - Ми давно знаємо один одного, я довiряю тобi. Ти певен, що бiлi звiрi не становлять великої небезпеки для людей?
- У кожному разi меншу, нiж ми для них, - вiдповiв я, усмiхаючись. - Менi розповiдали, що два полки вiдправлено для винищення їх у провiнцiю Еме. Мабуть, невдовзi у мене лишиться один-єдиний екземпляр i я зможу вигiдно продати його звiринцю.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});