Читать интересную книгу Кіт і миша - Ґюнтер Ґрасс

Перша спроба пожартувати:

— Привіт, унтер-офіцер Мальке!

Але жарт не вдався.

— Я чекаю на Клозе. Він десь на уроці математики.

— О, він точно зрадіє.

— Хочу поговорити з ним про виступ.

— Ти вже був у актовому залі?

— Моя доповідь готова, від початку до кінця.

— Бачив прибиральниць? Вони вже миють лавки.

— Я потім зазирну туди разом із Клозе і обговорю розташування стільців на подіумі.

— Він точно зрадіє.

— Спробую переконати його, щоб зібрали тільки старших учнів, починаючи від восьмикласників.

— Клозе знає, що ти чекаєш на нього?

— Пані Гершінґ із секретаріату сказала йому.

— Ну, він точно зрадіє.

— Я буду говорити дуже коротко, але змістовно.

— Слухай, розкажи, як тобі вдалося все це за такий короткий час?

— Любий Пілєнц, хвилину терпіння. У своїй доповіді я неодмінно торкнуся усіх проблем, пов'язаних із врученням такого ордена.

— Ну, Клозе і зрадіє.

— Я буду просити його не називати мене і не робити вступу.

— Може, Маллєнбрандт?

— Досить буде просто оголосити доповідь.

— Ну, тоді всі точно…

Дзвінок зістрибнув із поверха на поверх і завершив уроку всіх класах гімназії. Тільки тепер Мальке по-справжньому розплющив очі. Його рідкі вії настовбурчилися. Він хотів продемонструвати своєю поставою недбалість, але насправді напружено виструнчився. Я повернувся в півоборота до скляного ящика, спиною відчуваючи напругу. Кіт не був сірим, радше чорним, він стояв на білих лапах, імітуючи рух у нашому напрямку, на шиї у нього був білий «комірець». Кошачі опудала у русі виглядають переконливіше, ніж живі коти. На табличці поряд із опудалом було каліграфічно виведено: домашній кіт. Я почав говорити кудись до вікна, бо після дзвінка залягла якась напружена тиша, миша ожила, і кіт ставав усе важливішим, я пожартував раз, потім другий, згадав його матір, далі тітку, щоб підтримати його, потім батька, батьків локомотив, смерть батька біля Діршау і посмертну батькову медаль за мужність:

— Якби твій батько був живий, він точно зрадів би.

Але я ще не встиг договорити своєї оди на честь батька і відволікти кота від миші, як між нами опинився вчитель вищої категорії Вальдемар Клозе зі своїм високим чистим голосом. Клозе не привітав Мальке, не назвав його унтер-офіцером і орденоносцем, і навіть не сказав: «пане Мальке, я радий вас бачити». Натомість спілкувався з ним досить неуважно, проявивши перебільшене зацікавлення тим, як пройшла моя служба на трудовому фронті, а також красотами природи в Тухлєр Гайде — це все ж таки батьківщина Льонса і таке інше. Потім він проговорив кудись понад пілотку Мальке:

— Ну, бачите, Мальке, вам таки вдалося чогось досягнути. Ви уже побували у школі Горста Весселя? Мій шановний колега, пан директор доктор Вендт, неодмінно зрадіє. Ну, і ви, мабуть, не втратите нагоди зробити доповідь для своїх колишніх однокашників, щоб підсилити їхню віру в нашу перемогу. Міг би я на секунду попросити вас зайти до мене?

І Великий Мальке зі своїми відстовбурченими руками пішов слідом за Клозе, знявши пілотку з наїжаченого волосся і виставивши напоказ свою опуклу потилицю. Гімназист в уніформі іде на серйозну розмову, результатів якої я не дочекався, хоча мені й було цікаво, що після цієї розмови скаже котові уже зовсім не сонна, а навпаки, дуже активна і готова до дій миша. Бо кіт хоча і був опудалом, але все ще підкрадався.

Це був невеличкий і брудний тріумф, я знову опинився на висоті. Але зачекай! Він так просто не здасться, не зможе, не захоче, не зможе захотіти. А я йому допоможу. Поговорю із Клозе. Спробую знайти переконливі слова. Шкода, що вони відправили татуся Бруніса до Штутгофа. Він разом зі своїм старим добрим Айхендорфом у кишені точно підтримав би Тебе.

Але Мальке ніхто не міг допомогти. Можливо, моя розмова з Клозе щось би й дала. Хоча я спробував поговорити з ним, дозволив йому цілих півгодини видихати мені в обличчя м'ятні слова, сидів тихо і покірно:

— Можливо, із загальнолюдської точки зору ви і маєте рацію, пане вчителю. Але чи не можна було б у цьому особливому випадку зробити виняток? Хоча, з одного боку, я чудово вас розумію. Це дуже важливий момент, через який неможливо переступити: порядок у закладі, який перебуває під вашою опікою. Ніщо неможливо повернути назад. Але, з другого боку, він так рано втратив батька…

Я радився із отцем Ґузевскі, намовляв Туллу Покріфке, щоб вона поговорила із Штьортебекером і його хлопцями. Пішов до свого колишнього юнґбанфюрера. Він повернувся з Криту з дерев'яною ногою і тепер займався паперовими справами в обласному управлінні на Вінтер-плятц. Він був захоплений моєю пропозицією і нарікав на бюрократів:

— Звичайно, нехай приходить, щось придумаємо. Я пам'ятаю Мальке. Там було щось серйозне? Але Бог з ним. Забули. Я зроблю все можливе. Якщо треба, підніму на ноги навіть Спілку німецьких дівчат і жіночі організації. Організую зал навпроти, біля поштамту, на триста п'ятдесят місць…

А отець Ґузевскі був готовий зібрати у захристі своїх бабусь і десяток пролетарських парафіян, він не мав змоги організувати виступ у залі.

— Можливо, ваш друг міг би якось пов'язати тему свого виступу із церквою, на початку згадати про святого Юрія, а в кінці розповісти про силу молитви у біді і небезпеці, — запропонував Ґузевскі і покладав на цю доповідь великі надії.

Ну і в кінці ще кілька слів про підвал, який збиралися надати Мальке до диспозиції підлітки із компанії Штьортебекера і Тулли Покріфке. Тулла познайомила мене з Реннвандом, якого я пам'ятав із вигляду, він був служкою у церкві Серця Христового. Той почав із загадкових натяків про те, що Мальке нададуть охорону, але зброю йому доведеться здати.

— Звичайно, що ми зав'яжемо йому очі на той час, поки він буде у нас. Ну і невеличку клятву йому теж доведеться підписати про те, що він мовчатиме, і таке інше. Але це все звичайні формальності. Ясно, що платимо ми нормально. Готівка або службові годинники. Самі ми теж нічого не робимо задарма.

Але жоден із цих варіантів Мальке не влаштовував, навіть гонорар. Я розізлився і запитав:

— Скажи нарешті, що тобі потрібно? Все тобі не так. Тоді їдь до Тухель-Норд, там якраз зараз новий набір. Завгосп і шеф-повар тебе ще пам'ятають і напевно зрадіють, якщо ти з'явишся і виголосиш промову.

Мальке вислухав усі пропозиції спокійно, з посмішкою, похвально закивав, детально розпитав про організаційні моменти кожного із запропонованих виступів, а щойно все вже було залагоджено і всі перешкоди подолано, він відмовився, коротко і похмуро, відмовився навіть від запрошення гауляйтера, бо для нього існувала тільки одна-єдина мета: актовий зал нашої гімназії. Він хотів стояти там у світлі, що падало зі шпичастих новоготичних вікон і в якому кружляла пилюка. Хотів промовляти щось у запаху трьохсот гімназистів, які голосно або тихо випускали гази. Хотів побачити довкола себе полисілі голови своїх колишніх учителів. Хотів дивитися на олійний портрет на стіні із зображенням засновника гімназії, барона фон Конраді, на його незадоволене і безсмертне обличчя під товстим шаром блискучого лаку. Хотів зайти в актовий зал через одні із темних і старих подвійних дверей, а потім після своєї короткої, але змістовної промови вийти в інші двері. Та Клозе у своїх штанах по коліно і в дрібну клітинку невмолимо стояв на сторожі обох цих дверей:

— Ви ж солдат, Мальке, тому повинні знати. Прибиральниці просто так мили лавки, без жодного спеціального приводу, не для вас, не для вашої промови. Яким би детально продуманим не був ваш план, вам не вдасться його реалізувати. Дозвольте нагадати вам, що багато хто у своєму житті дуже любить дорогі килими, але помирає на голих дошках підлоги. Вам потрібно навчитися миритися з невдачами, Мальке!

Хоча Клозе трохи таки поступився і скликав конференцію, яка зі згоди директора школи Горста Весселя постановила: «Порядок навчальної установи вимагає…» І шкільна рада погодилася з точкою зору Клозе, що колишній гімназист, чия попередня історія, навіть якщо він, точніше, саме з огляду на важкі і серйозні часи, хоча тому прикрому випадку і не надавали особливої ваги, тим більше що це трапилося вже досить давно, але оскільки випадок був безпрецедентним, керівництво обох шкіл погодилося з тим, що…

І Клозе власноручно написав йому листа. І Мальке прочитав, що Клозе не завжди може робити те, чого прагне його серце. Час і обставини, на жаль, вимагають від досвідченого педагога, який несе хрест своєї професії, стримати себе і не дати своєму серцю заговорити просто і по-батьківськи. Задля честі школи і збереження конрадівського духу він просить зрозуміти і підтримати його. Але він із задоволенням прийде послухати доповідь Мальке до школи Горста Весселя і сподівається, що день цієї доповіді настане зовсім скоро і що Мальке виголосить її без гіркоти і образи. Або ж Мальке може вчинити, як і личить герою, і обрати найкращу частину промови, тобто мовчання.