Генрік Ібсен
Підпори суспільства
ДІЙОВІ ОСОБИ
Консул Бернік.[1]
Бетті Бернік, його дружина.
Улаф, їхній син, 13 років.
Марта Бернік, сестра консула.
Йоган Теннесен, молодший брат Бетті Бернік.
Лона Гессель, старша зведена сестра Бетті.
Гільмар Теннесен, двоюрідний брат Бетті.
Ад'юнкт Рерлун.
Руммель, комерсант.
Вігелан, Санстад – купці.
Діна Дорф, молода дівчина, що живе в домі консула Берніка.
Крап, управитель консула Берніка.
Еуне, суднобудівник.
Фру Руммель, дружина комерсанта Руммеля.
Гільда, її дочка.
Фру Голт, дружина поштмейстера.
Hетта, її дочка.
Фру Люнге, дружина лікаря.
Городяни та інші місцеві жителі, іноземні моряки, пасажири з пароплава та ін.
Дія відбувається в домі консула Берніка, в невеличкому норвезькому приморському місті.
Дія перша
Простора зала, що виходить в сад біля будинку консула Берніка. На авансцені ліворуч двері до кабінету консула. Далі в тій же стіні інші двері. У стіні праворуч посередині двійчасті вхідні двері. Задня стіна майже вся з дзеркального скла, з такими ж дверима, розчиненими на широку терасу; над терасою тент. Сходи з тераси ведуть у садок, обгороджений залізними ґратами, з хвірткою на вулицю По той бік вулиці тягнуться дерев'яні будиночки, пофарбовані у світлі тони. Літо. Теплий сонячний день. По вулиці проходять люди, дехто спиняється, щоб побалакати. В молочній на розі йде жвава торгівля.
У залі навколо столу сидять і шиють дами. У центрі Бетті Бернік, ліворуч від неї фру Голт з дочкою, далі фру Руммель з дочкою. Праворуч від Бетті фру Люнге, Марта Бернік і Діна Дорф. Усі дами зайняті шиттям. На столі купи розкроєної, напівпошитої білизни та іншого одягу. В глибині сцени, читаючи вголос книжку з золотим обрізом, сидить Рерлун за окремим столиком, на якому стоять два горщики квітів і склянка з цукровою водою. До глядачів долітають тільки окремі слова. У садку бігає з луком Улаф, націлюється, стріляє.
Трохи згодом з правого боку виходить, обережно ступаючи, суднобудівник Еуне. Його поява трохи відвертає увагу дам від читання. Бетті киває йому, вказуючи на двері до кабінету. Еуне несміливо прямує туди, стиха стукає, чекає, стукає знов. З кабінету виходить Крап, тримаючи в руці капелюх і під пахвою купу паперів.
Крап. А, це ви стукали?
Еуне. Консул присилав по мене.
Крап. Так, але зараз він зайнятий і доручив мені…
Еуне. Вам? Я б волів…
Крап…доручив мені передати вам: треба припинити оці ваші суботні бесіди з робітниками.
Еуне. Справді? Але ж я вважав, що маю право користатися своїм дозвіллям…
Крап. Вам не слід користатися своїм дозвіллям для того, щоб робити людей непридатними в робочий час. Минулої суботи ви говорили робітникам, ніби нові машини і способи праці на верфі дуже їм шкодять. Навіщо ви це робите?
Еуне. Я роблю це, щоб зміцнити суспільство.
Крап. Дивна річ! А консул каже, що це призводить до розкладу суспільства.
Еуне. Моє суспільство – не те, що суспільство консула, пане управитель. Як старшина робітничої спілки, я…
Крап. Перш за все ви старшина верфі консула Берніка. Перш за все ви повинні виконувати свої обов'язки перед суспільством, яке має назву «Фірма Бернік», бо воно всіх нас годує. Ось що вам хотів сказати консул.
Еуне. Консул не сказав би мені цього так, пане управитель, але я розумію, кому цим завдячую. Це все клятий американець, отой, що ремонтується у нас у доку. Ця публіка хоче, щоб у нас робота йшла, як там, у них, а це…
Крап. Гаразд, гаразд, ніколи мені розводитися з вами. Тепер ви знаєте думку консула – і край. Можете повертатися на верф, мабуть, ви там потрібні, я сам буду незабаром. Прошу вибачення у дам. (Уклоняється і виходить через садок.)
Суднобудівник Еуне тихо виходить направо. Рерлун, що продовжував читати під час попередньої розмови, яка проходила напівголосно, тепер одразу ж закінчує читання і з шумом закриває книжку.
Рерлун. Отже, мої ласкаві слухачки, оце й кінець.
Фру Руммель. Ах, яке повчальне оповідання!
Фру Голт. І яке високоморальне!
Бетті. Така книга примушує замислитись.
Рерлун. О, безумовно. Вона являє благодійний контраст з тим, чим нас, на жаль, кожного дня частують у газетах і журналах. Що, по суті, криється під отою мішурою і показною розкішшю, якими хизуються великі суспільні центри? Порожнеча й гнилизна, якщо можна так висловитись. Відсутність міцних моральних підвалин!.. Одне слово, ці великі сучасні центри не що інше, як гроби поваплені.
Фру Голт. Так, це свята правда.
Фру Руммель. Та ось, взяти хоча б екіпаж американського судна, яке зараз стоїть у нас…
Рерлун. Ну, про такі покидьки людства я й говорити не буду. Але навіть у вищих колах – що там діється? Скрізь сумнів, смута, душевний розбрат, розхитаність усіх основ. А як там підірване сімейне життя! Яке зухвале прагнення підкопатися під найсвятіші істини!
Діна (не підводячи очей від роботи). Але хіба ж там не здійснюються і величні діла?
Рерлун. Величні діла? Я не розумію…
Фру Голт (здивовано). Що це ти, Діно, бог з тобою!
Фру Руммель (одночасно). Та як же це можна, Діно?…
Рерлун. Не думаю, щоб це було добре, якби в нас завелися подібні діла! Ні, вознесемо хвалу Господу, що в нас усе є, як воно є. Звичайно, і в нас, на жаль, поміж пшениці зростають плевели, але ми, у всякому разі, намагаємось виполювати їх в міру наших сил. Треба підтримувати чистоту суспільства, шановні мої добродійки; треба оберігати суспільство від усього того, не перевіреного досвідом, що хоче нам нав'язати нетерпляча доба.
Фру Голт. А скільки в ньому цього всього, на превеликий жаль!
Фру Руммель. Та ось минулого року – за малим не провели до нас залізницю.
Бетті. Але, само собою, Карстен цього не допустив.
Рерлун. Провидіння, добродійко. Можете не сумніватися, що ваш чоловік був знаряддям вищої волі, коли відмовився підтримувати цю вигадку.
Бетті. А проте, як газети його лаяли! Але ми зовсім забули подякувати вам, пане ад'юнкт. Це, справді, більш ніж люб'язно з вашого боку, що ви жертвуєте нам так багато часу.
Рерлун. Та що там! Зараз канікули…
Бетті. Безперечно, але все ж це жертва з вашого боку.
Рерлун (присуваючи свій стілець ближче). Не варто говорити, добродійко. А ви всі хіба не приносите жертву заради доброго діла? І хіба ж не робите цього з цілковитою готовністю і з радістю? Ці морально зіпсовані істоти, про виправлення яких ми турбуємось, хіба ж це не те саме, що солдати, поранені на полі бою? Ви, шановні добродійки, дияконіси, сестри-жалібниці, котрі скубуть корпію для цих нещасних потерпілих, ніжною рукою перев'язують їхні рани, ходять коло них, виліковують…
Бетті. Великий дар Божий – уміти все бачити в такому гарному світлі!
Рерлун. У цьому відношенні багато є вродженого, але багато чого можна досягти самому. Уся справа в тому, щоб дивитись на речі з точки зору серйозного життєвого завдання. (Звертаючись до Марти.) А що ви, наприклад, скажете на це, добродійко? Чи не почуваєте ви під собою міцніший ґрунт з того часу, як присвятили себе шкільній справі?
Mарта. Хто його знає… Часто, коли я сиджу там, у школі, мене так і тягне далеко-далеко, в бурхливе море.
Рерлун. Це спокуса, добродійко. Але перед такими неспокійними гістьми треба міцно, дуже міцно замикати двері. Бурхливе море – це ви, звичайно, говорите не буквально; ви розумієте під цим неозоре вируюче людське суспільство, де так багато хто гине. І невже ви справді так високо цінуєте оце життя, гамір і галас якого долинає до вас іззовні? Досить кинути погляд туди, на вулицю, де людці в поті лиця сновигають під пекучим сонцем у своїх дріб'язкових справах. Ні, далебі, нам куди краще сидіти тут, у холодку, спиною до того, звідки йде спокуса!..
Марта. Так, справді, ви, мабуть, маєте цілковиту рацію.
Рерлун. Їв такому домі, як цей, біля прекрасного і чистого сімейного вогнища, де сімейне життя знайшло свій найкращий вияв… де панує мир і злагода… (Звертаючись до господині.) До чого це ви прислухаєтесь, добродійко?
Бетті (повернувшись до дверей кабінету). Як вони там голосно розмовляють.
Рерлун. Хіба трапилося щось особливе?
Бетті. Не знаю. Я тільки чую, що в чоловіка хтось є…
Гільмар Теннесен з сигарою в зубах входить з правого боку, але спиняється, побачивши дамське товариство.
Гільмар. Ах, пробачте, будь ласка. (Хоче йти.)
Бетті. Заходь, заходь, Гільмаре, ти нам не заважаєш. Тобі щось потрібно?
Гільмар. Та нічого, я так, тільки хотів заглянути. (До дам.) Моє вшанування. (Звертаючись до Бетті.) Ну як, на чому скінчили?
Бетті. Відносно чого?
Гільмар. Але ж Бернік скликав у себе нараду.
Бетті. Хіба? В чому ж річ?
Гільмар. Знову ця нісенітниця з залізницею.
![Электронная Библиотека [Русские Книги] 📚 Читать На КулЛиб](https://cdn.coollib.biz/s20/2/8/7/8/0/3/287803.jpg)