— Це шантаж! Відвертий і безсоромний шантаж.
— Цілком можливо, — кивнув я. — Але це нічого не міняє. Свідомо чи ні, Кортні провокує мене відсторонити її від польотів.
— Чого ти не хочеш робити, — підхопила Елі. — Бо це стане кінцем її служби. За інших обставин усе обійшлося б — та тільки не зараз, не в переддень війни. Зараз це розцінять як дезертирство. А ти решту життя каратимешся тим, що зіпсував дівчині кар’єру. Я ж знаю тебе, як облупленого. Згадай свої докори сумління з приводу негідника Гарсії. А тут ситуація набагато гірша.
— Авжеж, — погодився я. — Гіршої бути не може. І я не знаю, що вдіяти. Треба змусити Кортні опам’ятатися. Бодай до кінця війни — а потім буде легше. Тільки як це зробити?
— Ти питаєш, уже знаючи відповідь. І відповідь єдину.
— Мені вона не до вподоби.
— Я розумію. Проте варіантів нема… Вірніше, інші варіанти тебе влаштують ще менше.
— І справді, — озвалася Ліна. — Вибору немає. І сама я не бачу в цьому нічого страшного. Мені подобається Кортні.
— Мені теж, — сказала Елі.
Я пильно подивився на одну свою дружину, потім на іншу. І повідомив, що третьої не хочу.
— А хто тут каже про одруження? — запитала Елі. — Просто роман. Звичайний військово-польовий роман.
— Гм. На чотирьох?
— Так, на чотирьох. Бо тебе цілком ми цій шантажистці не віддамо. Забагато захотіла, обійдеться.
Я зі стогоном відкинувся на спинку крісла.
— Боже, зараз я застрелюся!…
Після цієї розмови дівчата подалися спати в Еліну каюту, а я зв’язався зі старшим навігатором Девіс і розпорядився, щоб вона змінила на посту Прайс. Девіс була здивована моїм рішенням, але заперечувати не стала. Щоправда, за кадром я почув незадоволене бурчання першого пілота Вебера, у якого були свої плани на цю ніч.
Як я й очікував, уже через кілька хвилин до мене прийшла зла й розгублена Кортні Прайс.
— Отже, ти відсторонюєш мене? — з порогу промовила вона, забувши додати „сер“, „шкіпе“ або „капітане“. — Тобі мало того, що ти вже зробив. Тепер вирішив відібрати в мене єдине, що ще залишилося — службу, польоти!
— Будь ласка, не гарячкуй, — сказав я, замикаючи за нею двері. — Не роби передчасних висновків. Я просто переводжу тебе в пару до мічмана Бекер.
— Навіщо? Я і з Томом непогано спрацювалася.
— Але за флотським часом це нічна зміна. А капітан, як ти знаєш, має привілей уночі відпочивати. За винятком нештатних ситуацій.
Кортні ошелешено витріщилась на мене. У відповідь я дивився на неї. Вона була дуже приваблива — струнка фігура, пишне руде волосся, великі смарагдові очі, дрібне ластовиння, що нітрохи не псувало її обличчя, а навпаки, лише додавало особливої чарівності. Така дівчина — мрія будь-якого чоловіка.
Однак мені вистачало й двох дружин…
— І що це означає? — нарешті запитала вона.
— У нас з Елі й Ліною була важка розмова. Ти нам подобаєшся, всім трьом, і ми вирішили… ну, скажемо так — тимчасово прийняти тебе в нашу сім’ю й подивитися, що з цього вийде. А далі видно буде.
Кортні опустила очі.
— Атож, розумію, — глухо мовила вона. — Це подачка. На зразок цукерки, яку тицяють дитині, щоб вона не рюмсала й гарно поводилася. Ви, всі троє, такі великодушні!
— Але, Кор…
— Стривай, шкіпе, я ще не договорила. Я знаю, що це подачка. Знаю, що ти чиниш так з жалю до мене. Якби я мала бодай краплину гордості, то з обуренням відкинула б твою пропозицію. — Вона підійшла до мене впритул і поклала голову мені на плече. — Та я вже не маю гордості. Я втратила її, зустрівши тебе. Тепер я згодна на все, навіть на подачку.
Я обійняв Кортні й притиснувся щокою до її волосся.
— Але ти мусиш врахувати одну річ, — сказав за хвилю. — У нас з Елі й Ліною не зовсім звичайні подружні стосунки.
— Я знаю. І не скажу, що вони такі вже незвичайні. В ютландських родинах буває по-різному. Буває й так, як у вас. Особисто мене ніколи не приваблювали дівчата, але я не почуваю до цього відрази. Я згодна спати і з Ліною, і з Елі, вони мені подобаються, особливо Ліна. — Кортні замовкла, а на її щоках запалав густий рум’янець. — Проте я хочу… хочу попросити тебе про одну поступку. Можна, щоб цю ніч, нашу найпершу, ми провели з тобою вдвох? Лише ми — я і ти.
— Можна, — відповів я. — Сьогодні так і буде. Лише ми з тобою — удвох.
Розділ дев’ятий
Вторгнення
1
Тяньгонський флот вийшов у звичайний простір на відстані п’ятдесяти семи астрономічних одиниць від зорі й шістьма великими угрупованнями рушив у глиб системи.
Стратеги генерала Чанга, дарма що запізно дізналися про існування реліктової аномалії, мали в дорозі вдосталь часу для внесення коректив у свої плани й організували напад з розрахунком на мінімальні втрати. Вони розуміли, що найнебезпечніший для них момент вторгнення — це перші години після сплиття. Виринаючи на поверхню вакууму, кораблі неодмінно опиняються в стані спокою відносно локальної інерціальної системи відліку — грубо кажучи, нерухомими по відношенню до найпотужнішого джерела гравітації, яким у даному разі була зоря Аруна. А нерухома мішень дуже вразлива — особливо, якщо супротивник має перевагу в маневровості й після миттєвого залпу може здійснити екстрене занурення, уникнувши вогню у відповідь.
Зате рухому ціль, та ще й на великій швидкості, атакувати значно складніше. Тому тяньгонські кораблі не летіли в інсайді до граничних сорока астрономічних одиниць, а вийшли раніше, чим додатково виграли майже дві з половиною години на розгін — адже кожну астроодиницю світло проходить за вісім хвилин і двадцять секунд. Наші патрулі виявили вторгнення ще пізніше: перше з угруповань — через 2 години 56 хвилин, останнє — через 3 години 12 хвилин. Нічиєї вини в цьому не було — ані самих патрулів, ані командування, яке в своїх планах і не розраховувало заскочити ворога відразу після переходу в звичайний простір. Космос, навіть у межах однієї планетної системи, занадто обширний, щоб цілком контролювати його. Тим паче — на відстані десятків астрономічних одиниць.
Коли передові з’єднання ютландського флоту вступили в бій з ворогом, тяньгонці вже йшли на пристойній швидкості і з кожною хвилиною нарощували її, витискаючи максимум потужності з реактивних термоядерних двигунів. А наші кораблі, виринаючи з вакууму, непорушно зависали в просторі. Утім, це не робило їх зручними мішенями для супротивника — рух у природі відносний, і, з точки зору тяньгонців, ютландські судна також летіли з великою швидкістю, тільки у протилежному напрямку. Тож наша перевага в маневровості ніде не поділася, просто за цих умов важче було підбити ворожий корабель, ніж якби він стояв на місці й не брикався.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});