Протягом трьох днів Фаулерові адвокати переконливо довели, що після звільнення наші найманці є суто цивільними особами, оскільки їх відправили у відставку без пенсії й вихідної допомоги, а отже, вважати їх військовослужбовцями запасу не можна. Представники звинувачення не змогли навести вагомих контаргументів, а на запит судді, чи вважає уряд Октавії, що планета перебуває у стані війни або військово-політичного конфлікту з Ютландом, відповідь була негативна. Зрештою суд постановив звільнити всіх звинувачених з-під арешту і не знайшов підстав, що обмежували б їхнє право покинути планету.
Ця недолуга спроба залякування лише прискорила хід вербування звільнених ериданських військових. А чимало тих, що спершу відхилили нашу пропозицію, тепер передумали і стали найматися до нас на службу.
Проте уряд Октавії не збирався давати нам спокій. Ериданське посольство на Вавілоні вже давно домагалося моєї видачі на тій підставі, буцімто я брав участь у викраденні фрегату „Маріана“. Місцева влада незмінно відхиляла ці вимоги з огляду на відсутність викраденого фрегата в локальному просторі Вавілона.
А наприкінці другого місяця удар завдали з іншого боку. Одного чудового дня, рано вранці, мені подзвонили з дирекції банку і в легкій паніці повідомили, що до них прийшли поліцейські з ордером на мій арешт. Звинувачення висунуло знов-таки ериданське посольство — що я силоміць утримую як заручниць двох громадянок Октавії. Мова йшла про Елі та Ліну.
Поки я, геть приголомшений, перетравлював цю звістку, до квартири ввірвався стривожений лейтенант Вінтерс, який довідався про все зі своїх джерел. Його супроводжувало два десятки до зубів озброєних піхотинців у повній амуніції.
— Що це значить? — запитав я у Вінтерса. — Окопаємось і будемо відстрілюватися?
— Ну… ні, просто про всяк випадок.
— Ніякого „всякого випадку“ не буде. Це просто ще одна бездарна спроба психологічного тиску.
— Але ж ордер…
— Зараз ми з ним розберемося.
Я знову повернувся до відеофона і зажадав поговорити зі старшим поліцейським. Ним виявився інспектор на ім’я Мустафа Хашемі. Привітавшись, я запитав:
— Інспекторе, вам не здається, що ви поквапилися з ордером? Якби спочатку ви з’ясували обставини, то не виникло б цієї безглуздої й неприємної ситуації.
Він трохи збентежено прокашлявся.
— Я дотримуюсь тієї ж думки, капітане. Проте наш комісар визнав претензії посольства Октавії обгрунтованими. А суддя, що видав ордер на арешт, з ним погодився.
— Гм, навіть так… Скільки з вами людей?
— Лише мій помічник і ериданський консул. Але в разі потреби я вповноважений викликати підкріплення і взяти будівлю штурмом. Хоча мені це не подобається.
— Мені також, — відповів я і жестом наказав піхотинцям, які на ці слова перевели свою зброю в бойовий режим, не гарячкувати. — Обійдемося без насильства. Прошу, піднімайтесь до нас, усі троє. Вам не чинитимуть перешкод.
Вимкнувши відеофон, я доручив Вінтерсові подбати про те, щоб візитерів пропустили, звелів піхотинцям поміняти бойову зброю на шокери, а сам пішов будити дівчат, які ще спали.
Коли я пояснив їм ситуацію, Ліна не на жарт перелякалася, а Елі сердито промовила:
— От йолопи! Ніяк не вгамуються… Тільки я не збагну, звідки вони дізнались про нас. Ліночко, ти ж попереджала своїх, щоб вони тримали язика за зубами?
— Так, звичайно, щоразу, — відповіла вона, але в її голосі почулися винуваті нотки.
Я пильно подивився на неї:
— То що ж?!
— Ну, власне… — Ліна зам’ялася. — Тато й мама хотіли познайомитися з Еліними батьками. Я відмовляла їх, але… мабуть, вони не послухалися.
— Хай йому чорт! — вилаялася Елі.
А я кивнув:
— Тепер усе зрозуміло. Ти не писала їм. Я, на твоє прохання, також не відповів. От вони й вирішили, що я тримаю тебе силоміць.
Елі пирхнула:
— А що їм до цього…
На той час, коли дівчата одяглися й причепурилися, наші відвідувачі — інспектор Хашемі, його помічник у чині сержанта і високий молодий чоловік у цивільному, — вже знемагали від тривалого чекання. А ще їм було вкрай незатишно під колючими поглядами піхотинців, які, хоч і зачохлили свої лазерники, замінивши їх на шокери, все одно мали вельми грізний вигляд.
— Отже, панове, — промовив я. — Перед вами обидві молоді леді, яких я, за вашим твердженням, утримую проти їхньої волі.
— Це неправда, — запевнила Ліна.
— Маячня! — лаконічно оголосила Елі.
Інспектор Хашемі обережно, щоб не нервувати піхотинців, сунув руку до кишені і так само повільно видобув звідти дві фотографії. Подивився на них, потім на дівчат, відтак знову на знімки і кивнув:
— Схожі. — І запитливо поглянул на чоловіка в цивільному. — Пане консул, це вони?
— Так, — підтвердив той, — вони. Міс Елісон Тернер і міс Гелена Камінська.
— Точно?
— Та точно, точно, — нетерпляче озвалася Елі. — Якщо хочете, перевірте відбитки пальців. У пана консула напевно є всі наші біометричні дані. А ще ми можемо показати наші посвідчення службовців Ериданської Астроекспедиції. Щоправда, моє вже нечинне — тепер я мічман ВКС Ютланда, штатний пілот корвета „Оріон“.
Для консула це було несподіванкою:
— Справді, міс?
— Уявіть собі!
— І ви перебуваєте з капітаном Шнайдером з власної волі?
— Саме так.
— Тоді, може, ви брали участь у викраденні фрегата „Маріана“?
— Можливо, — зухвало відповіла Елі.
Інспектор зауважив:
— Згаданий фрегат нас не цікавить. Це питання давно вичерпано. Дуже прошу, не відхилятися від теми розмови. Отже, міс Тернер, ви заперечуєте твердження ваших батьків, що вас утримують силоміць?
— Батьків? — скинулась Елі. — То це вони?!
— Ми отримали від них офіційну заяву, — пояснив консул. — І на цій підставі звернулися до вавілонської поліції.
Елі ладна була вибухнути лайкою, проте вольовим зусиллям стрималася.
— Передовсім, пане консул, — мовила вона крижаним тоном, — я вже повнолітня і не потребую батьківської опіки. А крім того, турбота про мене більше не належить до обов’язків вашого посольства. За ериданськими законами, з моменту вступу на службу до Збройних Сил Ютланда я автоматично втратила громадянство Октавії.
— Так, — сказав інспектор Хашемі. — З міс Тернер все зрозуміло. А як щодо вас, міс Камінська? — звернувся він до Ліни. — Ви також втратили громадянство Октавії?
Ліна усміхнулась йому — невинно й наївно, як могла всміхатися лише вона.
— Чесно кажучи, інспекторе, не знаю. Ми відбули з Ютланда терміново, і я, на відміну від Елі, не встигла оформити всі необхідні документи. Під час польоту працювала в медчастині, але без звання, хоча мала бути мічманом. А зараз я секретар капітана Шнайдера. — Знов усмішка. — І його наречена. Він не примушував мене бути з ним, я сама цього хочу. — Вона перевела погляд на консула і вже не усміхалася. — А заяви від моїх батьків у вас немає, я знаю.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});