Часто ми говоримо про ідеї як про плоди роздумування. І не усвідомлюємо, що їх, як і людський плід, не можна витягувати з творчого лона передчасно. Ідеї, наче сталактити і сталагміти, формуються у темній печері нашої свідомості, крапля за краплею, а не цеглина за цеглиною. Ми повинні навчитися чекати, поки ідея визріє. Або ж, користуючись порівняннями зі сфери садівництва, не варто ідеї виривати із землі з корінням, щоб подивитися, чи вони ростуть.
Наші роздуми на папері — це нехитрий вид мистецтва. Це забавка і малювання карлючок. Це те, як ідеї поступово набирають форму, аж поки вони не будуть готові допомогти нам побачити світло. Надто часто ми намагаємося підштовхнути, поквапити, сформулювати і контролювати свої ідеї замість того, щоб допомогти їм зростати природнім шляхом. Творчий процес — це процес підкорення, а не контролю.
Підґрунтям творчості є таємниця. А ще здивування. Надто часто, говорячи, що хочемо стати творчими людьми, ми насправді хочемо стати продуктивними. Звичайно, бути творчою людиною означає бути продуктивним, проте лише співпрацюючи з творчим процесом, а не діючи на нього силою.
Як творчі канали, ми повинні довіряти темряві. Повинні навчитися обмірковувати, а не вертітися, немов маленький двигун, рухаючись прямим відрізком дороги. Обдумування на папері може нас неабияк лякати: «Так у мене нічого вартісного і не вродиться у голові!» — хвилюємося ми.
Виношування ідеї нагадує випікання хліба. Ідея, як і тісто, повинна підрости. Якщо спочатку надто часто пробувати її пальцем, якщо постійно перевіряти, вона ніколи не підніметься. Буханець хліба чи пиріг, поки печуться, досить довго повинні залишатися у темряві та захищеності духової печі. Відчиніть дверцята надто рано — і хліб осідає чи в самій середині пирога з’являється дірка, тому що вся пара надто швидко вийшла назовні. Творчість вимагає поваги і стриманості.
Саме так потрібно вирощувати нові ідеї. Нехай вони зростають у темряві й таємниці. Нехай формуються на поверхні нашої свідомості. Нехай виходять на папір по краплі. Довіряючи цьому повільному і, здавалося б, випадковому накрапанню, одного дня ми здивуємося спалаху: «Ага! Придумала!».
***
Що ж іще впадає нам в око, як не невидиме?
Теодор Рьотке Гра уяви Коли ми думаємо про творчість, дуже легко одразу ж подумати про Мистецтво — з великої літери. Проте такий хід думок прирікає нас на невдачу. Піклування про власне творче начало вимагає атмосфери свята і навіть почуття гумору. «Мистецтво. Довгеньке слово, не завадить для початку хоча б написати його правильно…»
Наше суспільство честолюбне, і часто нам нелегко займатися такою творчістю, яка безпосередньо не сприяє нам і нашій кар’єрі. Процес відновлення змушує нас переосмислити і розширити визначення творчості і додати у неї те, що раніше ми називали хобі. Творчий досвід переконує нас у тому, що хобі — невіддільна частина щасливого життя.
Окрім цього, існує прихована перевага того, що хобі дійсно є корисними для нашої творчості. Багато захоплень змушують творчу половину мозку працювати, і це призводить до величезних творчих проривів. Коли мої студенти-сценаристи застрягають на другому акті, я прошу їх піти додому і зайнятися господарськими справами. Вони зазвичай опираються і навіть ображаються на таке приземлене завдання, утім шиття завжди допомагає зшивати сюжети. Ще одне хобі, яке я часто рекомендую студентам, — садівництво. Коли когось на півшляху у нове життя охоплює паніка, йому чи їй зазвичай допомагає пересадка рослин у більші і кращі горщики: це немов укорінює цю людину і допомагає відчути внутрішнє розширення.
Коли ми займаємося хобі, то це сприяє і духовному розвитку. Старанне повторення однієї і тієї ж дії виховує у нас покірність. Служачи своєму хобі, ми звільняємося від вимог власного самолюбства і можемо відчути злиття з більшим джерелом. Такий усвідомлений зв’язок часто дозволяє по-новому побачити і вирішити особисті і творчі головоломки, які вже давно не давали нам спокою.
(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-390', c: 4, b: 390})
Парадокс творчого відновлення у тому, що ми повинні надзвичайно серйозно підійти до того, щоб навчитися ставитися до себе несерйозно. Ми повинні працювати над тим, щоб навчитися гратися. Творчість потрібно звільнити від вузьких рамок Мистецтва з великої літери і надати їй ширшого значення.
Коли ми пишемо ранкові сторінки і ходимо на творчі побачення, ми можемо пригадати те, як колись намагалися творити:
• Я вже й забула про всі ті малюнки, які виводила у старших класах. Мені так подобалося вимальовувати взуття на уроках!
• Мені раптом пригадалося, що я грала Антігону — як можна про неї забути? Не пам’ятаю, чи в мене добре виходило, але я неабияк насолоджувалася самим процесом.
• Я зовсім забув про сценки, які писав у десять років. Про що б вони не були, я їх завжди ставив під супровід «Болеро» Равеля[25]. Мої брати й сестри так реготали — аж за животи бралися.
• Колись я вибивав чечітку. Знаю, що тепер у це важко повірити, але у мене нічогенько виходило!
Коли ми пишемо, долаючи заперечення, наші спогади, мрії і творчі плани виринають на поверхню. Ми заново відкриваємо себе як творчих людей. Повільно, але впевнено нас охоплює творчий порив — навіть без нашого відома, підтримки чи схвалення. Він наростає під поверхнею нашого життя, вириваючись яскравими спалахами в потоці життя, наче молода трава під снігом.
Нам судилося творити. Ми робимо ремонт на кухні, обставленій з несмаком, зав’язуємо бантики нашій кішці до свят, експериментуємо, щоб суп вдався ще смачнішим. Людина, яка колись у дитинстві варила парфуми з усілякої всячини, засобу для миття посуду і кориці, тепер купує у крамниці торбинку зі спеціями і кидає її в окріп, щоб наповнити дім запахами Різдва.
Якими би статечними, стриманими й розважливими людьми ми не прагнули стати, вогонь наших мрій неможливо загасити. Жаринки нікуди не зникнуть, вони шарудітимуть у наших захололих душах, наче листя взимку. Вони не покидають нас, а лише ховаються. Під час нудної наради ми виводимо смішні каракулі. Чіпляємо на дошку в офісі кумедну листівку. Вигадуємо для шефа потішне прізвисько. Садимо вдвічі більше квітів, ніж нам потрібно.
Ми норовливі, ми прагнемо більшого, ми чогось бажаємо, ми нервуємося. Ми співаємо в автівці, швиргаємо телефон, складаємо списки, перебираємо одяг у шафах, наводимо лад на полицях. Ми хочемо зробити щось, але нам здається, що це повинно бути щось правильне, а отже, щось важливе.
Проте найважливіше — це ми самі, а те, що ми можемо зробити — це влаштувати собі свято, нехай воно навіть буде зовсім маленьке: наприклад, викинути подалі засохлі вазони, відправити у небуття непарні шкарпетки. Нас жалить утрата і кусає надія. Завдяки ранковим сторінкам наше життя набуває нового — барвистого? — вигляду. Хто купив цю азалію? Відколи це мені подобається рожевий? А ця вирізка на стіні — це і є ви, якими хочете стати?
Ваше взуття здається вам зношеним. Ви викидаєте його геть. Наближається гаражний розпродаж, який ви і організовуєте. Купуєте оригінальне видання і новий комплект постелі. Друг не перестає перейматися, що це на вас найшло, а ви вперше за багато років їдете у відпустку.
Час минає, ви чуєте бій годинника. Ви заходите у крамничку при музеї, записуєтеся на уроки пірнання з аквалангом і обіцяєте собі щосуботи вранці занурюватися у найглибше місце озера.
Ви чи то сходите з глузду, чи то знаходите себе. Життя було задумане таким, щоб скидатися на творче побачення. Саме для цього нас і створили.
***
Для мене картина — немов розповідь, яка змушує працювати уяву і запрошує розум туди, де царюють очікування, радість, здивування і задоволення.
Дж. П. Ґюстон, художник