Читать интересную книгу Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара

сиділи діти, які з задоволенням уплітали суп який

наварили жінки. Самі жінки в чай час чекали, поки звільниться миска. Посуду взяли замало, ще й сьогодні зранку мішок з кількома тарілками випав з возу. На декілька тарілок стало менше. Напевно хтось погано закріпив його

.

– 

Дядьку Зеломисле, розкажіть якусь історію. – сказав хтось з дітей. Ще й досі ніяк не можу вивчити їх імена.

– 

Яку. Про що хочете почути?

– 

Щось цікаве. Розкажи про наших предків. Хто вони були?

– 

А ви не знаєте?

– 

Знаємо, та хочемо почути ще раз.

– 

Добре. Сідайте зручніше. Все? Ви готові?

– 

Так. – хором відповіли діти.

– 

Тоді слухайте. Давно це було. Я вже точно не знаю скільки років минуло, але число вже давно перевалило за кілька тисяч. Спочатку наші предки були простими тваринами, які керувались лише інстинктами. Та поступово вони почали розвиватись, опановувати ручну роботу, далі ремесла. Цей процес був не простим і не коротким. Він зайняв не одну тисячу років. Та все ж він того був вартий. Наших предків помітили. Помітили, що їхній розвиток сягнув небувалих висот. Одного прекрасного дня, на Землю, на якій вони тоді жили, спустились коралі. Це було щось неймовірне для тодішніх людей. Істоти які вийшли з цих кораблів розповіли, що вони не одні. На інших Землях є інші розумні живі істоти. Розповіли про технології та устрій всесвіту. Це були ті, кого ми називаємо богами. Вони були з іншого світу, з більшою кількістю вимірів. Ми звикли, що все можна опис

ати за допомого допомогою висоти, ширини,

довжини та часу. Їхні світи більш складні. Такі складні, що ми і уявити не в змозі. І вони навчились подорожувати між світами. Те що ми можемо побачити, якщо ми коли небудь їх зустрінемо, лише відображення їх справжніх. Вони стали нашими учителями. Але , так як вони були з інших світів, то в нашому вони не можуть бути довго. Це погано сказується на устрої світу. Боги пішли, але залишили знання, які допомогли нашим предкам підкорити глибини космосу, розселитись на різних Землях. З часом ми стали трохи різні. Наші райдужки пристосовувались бід світило і набували кольору його спектра. Бачте, в нас усіх зелені очі. До речі, а давайте запитаємо, якого кольору очі в нашого нового друга.

Всі подивились на мене. Мені стало аж не по собі. Дійсно. В них всіх були очі однокового кольору. Я нахиливсь ближче до вогню.

– 

І в правду. В мене сині очі. – Всі з подивом вздихнули.

Раптом невимушена атмосфера змінилась напруженням. Щось зламало кілька гілок в хащі. Чоловіки дістали мечі та приготували ся до оборони. Я не люблю зброю, тому просто приготував ся. Я наважив ся крикнути:

– 

Хто тут? Вийди, щоб ми тебе бачили.

Після мого крику, хто б то не був, втік в глиб.

– 

Що сталось? – Кънязь якраз повертавсь, тому прибув в одну мить.

– 

Хтось там був. Він втік після мого крику. Я думаю не требу хвилюватись. Якщо це звір, він не підійде близько, поки горить вогонь.

Я підійшов ближче до князя і мовив вже тихо:

– 

Та все одно, Я б виставив вартових, якщо то не звір.

Так закінчився цей день. Страшно спати, коли не знаєш, що на тебе чатує в хащах, але треба виспатись. По переду ще довго дорога.

12 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      2:96

Цей день знову пройшов в дорозі. Спочатку добрий сніданок, а потім дорога, дорога, дорога. За виключенням кількох зупинок для того, щоб попоїсти. Навіть випадок з шелестом повторився. Це було трошки дивно. Можливо нас хтось переслідує, а можливо просто збіг. Хоча завтра і свято, День Лели, але доведеться відсвяткувати його в дорозі. Зупинятись нам не варто.

15 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      2:84

Я кілька днів не робив ніяких записів. Тому що записувати було нічого. Все таж дорога. Нічого нового. До сього дня. Після привалу для сну, як завжди розвели багаття та стали готувати їсти. І тут знову шелест. О, Я забув сказати, всі дні шелест в чагарниках не зникав. Як тільки ми ставали на ніч, він давав про себе знати. На цей раз ми дізнались що це було.

Я сидів біля поставленого намету та чекав на нашу вечерю. Вѣдана була нашим поваром. Готувала вона відмінно. Брати розважались якоюсь грою, суть якої Я й досі не можу зрозуміти. Можливо треба просто раз зіграти. Старший брат та Добровлада (так звали його вѣсту) пішли прогулятись. І їм треба було зостатись на самоті, щоб поговорити на різні теми, на які вони не можуть спілкуватись в присутності інших. Къназь пішов перевірити своїх людей. Мати Добровлади вправлялась з дітьми. Хоча й наступний після Добровлади хлопець був всього на всього на одне лѣто менший, а найменший з них на 5 лѣтъ, мороки з ними вистачало.

Вѣдана чомусь постійно насипала мені першому. А також, Я став помічати, останнім часом, блиск в її очах, та як вона червоніє коли довго дивиться на мене, а Я помічаю це. Хм… дівчина вона добра. Та зараз не про це мова. Ми, ті хто був при багатті, вже трапезнічали як в чагарниках роздавсь тріск. Я цого чекав, тому одразу сказав всім мовчати. Тихенько почав наближати ся до заростів. Підходячи ближче, в один момент Я помітив блиск очей. Я вже десь бачив такі очі. Вони точно не належали людині.

– 

В нас є якесь м’ясо?

– 

Є. Курятина. – Відповіла Вѣдана.

– 

Давай.

Вѣдана швидко витягла з мішка біля воза курячу тушку та дала мені. Я продовжував підходити з тушкою, при цьому примовляв, «Ось так, то тихеньку. Я наближаю ся. Я тебе не скривджу. Іди до мене.» Те що було в кущах почало наближатись.

– 

Що б звідти не вийшло, зберігайте спокій та не рухайтесь. Вѣрте мені.

Нарешті з кущів з’явилась морда. Я кинув тушку перед собою. Тварина повністю вийшла на світло і всі завмерли від страху. Вовк. Цю тварину Я бачив біля свого корабля. Можливо й ту саму.

Я раніше не бачив вовків, але в мене таке відчуття, що про них мені багато розповідав батько. Не можу цього точніше пояснити. Це було в дитинстві. Схоже вовк був голодним.

Всі ще й досі стояли, а Я розслаблено сидів перед ним, спостерігаючи як він пробує тушку. Зрештою Я насміливсь простягнути до нього руку. Вовк загарчав, і тим самим дав