— Я… я не знаю.
— От і перевіримо тебе, — відповів батько. — Вийде — чудово, а якщо ні — тоді я призначу на твій корабель досвідченого старшого помічника, який допомагатиме тобі з виконанням капітанських обов’язків.
„Ну ні!“ — рішуче подумав я. — „Не дозволю так зганьбити мене, краще вистрибну зі шлюзу у відкритий космос…“
— Через тиждень, — тим часом вів далі батько, — бригада з дев’яти кораблів відбуває до однієї з наших перевалочних баз за тисячу світлових років звідси. У той кінець ти полетиш на корветі „Оріон“ як пасажир зі статусом наступника шкіпера. За час польоту ознайомишся з судном, з екіпажем. На перевалочній базі вас чекатиме партія нових кораблів, доправлених з планети Вавілон. Командир „Оріона“, капітан Ольсен, отримає під свою оруду важкий крейсер, а ти посядеш його місце і на зворотному шляху покажеш, на що годен. Все зрозуміло?
— Так.
— Треба казати „так, сер“, — поправив батько. — У повсякденних розмовах ми просто родичі. А коли мова заходить про службові справи, то я вже не твій батько, а твій верховний головнокомандувач. Затямили, капітане?
— Так, сер. Але… дозвольте одне запитання.
— Дозволяю.
— Чи конче необхідно відразу надавати мені капітанський чин? Адже шкіпер корвета, як правило, має звання лейтенанта-командора.
— Це на Октавії, на Землі, на інших планетах. Але Ютланд перебуває в особливих природних умовах, він оточений реліктовою аномалією, і в нас інша структура Військово-Космічних Сил. На двох третинах наших кораблів демонтовано вакуумні емітери, вони належать до Угруповання Планетарної Оборони, і там чинна загальноприйнята градація звань. А в Зоряному Флоті офіцер, нижчий рангом за капітана, може командувати лише катерами й шатлами. Всі командири кораблів четвертого класу й вище — капітани, винятково капітани. Отож від цього звання ти не відкараскаєшся… Гм. Хіба що попросишся на катер.
На катер я проситися не став, бо вчасно збагнув, що в батькових очах це стане свідченням моєї капітуляції, визнанням власної неспроможності. Для нього мій мінімум — корвет.
Коли обід закінчився і батько пішов, Ліна негайно кинулася до мене.
— Сашко, любий, вітаю! Я така рада за тебе!
— І тебе не бентежить, що тепер я служу адміралові Шнайдеру?
— Ти служиш планеті, — серйозно відповіла Ліна. — А що ж до твого батька… Ти просив нічого не говорити про нього, та раз уже сам почав, то я скажу тобі, що він дуже порядний і шляхетний, геть не такий, яким його зображають на Октавії.
— Він саме такий, не обманюйся. Просто за певних умов і лютий вовк може видатися лагідним хатнім песиком.
Ліна похитала головою:
— Не будь таким лихим Сашко. Як-не-як, а він твій батько. І він любить тебе.
— Годі! — твердо сказав я. — Облишмо це.
Яна встала з-за столу й недбало махнула рукою, зображаючи салют.
— Мої вітання, капітане Шнайдер.
Я поморщився:
— Будь ласка, не іронізуй.
— Я не іронізую. Це від щирого серця. Просто… — Вона замовкла.
Я відсторонив від себе Ліну й підійшов до сестри.
— Ти також хочеш, правда?
— Хочу, — віповіла вона сухо. — Але не можу. Ми з тобою в різному становищі, Алексе. Тобі не довелося переступати через свою гордість — лише через упертість. А мені треба багато простити йому, до чого я не готова. Крім того, я маю обов’язок перед рідною планетою, а ти — ні. Октавія втратила право вимагати від тебе вірності ще сімнадцять років тому, коли вбила твою матір. Тому ти вільний — на відміну від мене. Ні моя країна, ні її уряд не зробили мені нічого поганого.
— Ще зроблять, — пообіцяв я. — Щойно дізнаються, чия ти дочка, щойно стане відомо про захоплення „Маріани“, тебе тут-таки зарахують до заколотників і звинуватять у зраді. Виправдатися тобі не дадуть. Октавія сама відмовиться від тебе. І від мене. І від Павлова.
— Знаю. І коли це станеться… тоді й подумаю. — Яна поплескала мене по плечу. — Ще раз вітаю, братику.
Вона рвучко відвернулась і швидким кроком вийшла з їдальні. Ліна, добра душа, хотіла була побігти слідом, але я втримав її.
— Ні, не треба. Зараз Яні краще побути самій.
Ми неквапно піднялися на другий поверх. Ліна сказала:
— Завтра я не поїду до Елі. Подзвоню їй і поясню ситуацію. За тиждень ти надовго відлітаєш, і цей час я хочу провести з тобою.
Я тихо зітхнув. Минуло вже понад місяць, а Еліне ставлення до мене нітрохи не покращилось. Ліна розривалася між нами двома, щокілька днів переїздила від мене до неї і навпаки. Всі мої спроби поговорити з Елі були безрезультатні: коли я дзвонив їй, вона відразу переривала зв’язок, двері квартири мені не відчиняла, мої листи, за свідченням Ліни, знищувала не читаючи, а коли я намагався перехопити її на вулиці, вона просто від мене втікала…
— Як це мені осточортіло! — вилаявся я. — Пора покласти цьому край… От що ми зробимо, Ліночко. Ти подзвониш Елі прямо зараз і скажеш, що приїдеш до неї не завтра вранці, а сьогодні ввечері.
Вона запитливо подивилась на мене:
— Ти щось придумав?
— Так, — відповів я з похмурою рішучістю. — Треба розрубати цей годіїв вузол. А тоді хай буде, як буде.
8
Я вийшов з ліфта на поверсі, де мешкала Елі, але у протилежному кінці вестибюлю. Попід стіною прокрався до її квартри й зупинився так, щоб залишатися поза полем зору дверного монітора. Тоді набрав на телефоні номер, сигналізуючи Ліні, що я вже на місці.
За хвилю Ліна піднялася на поверх, підійшла до дверей, намагаючись не дивитися в мій бік, і натисла на кнопку виклику. Майже відразу двері відчинились і почувся Елін голос:
— Привіт, сонечко, заходь. З тобою Сашко, часом, не приперся?
— Часом приперся, — відповів я, прослизнувши поперед Ліни до квартири. Відтак швидко зачинив двері і вже через інтерком сказав Ліні: — Дякую, люба, можеш повертатися додому. Я скоро приїду — сам або з Елі.
Вимкнувши інтерком, я повернувся до Елі, що непорушно стояла посеред маленького передпокою, досі приголомшена моїм нахабним вторгненням. На ній був шовковий халат кремового кольору, оперезаний довкола талії тонким паском, її щоки палали яскравим рум’янцем обурення, карі очі вергали блискавки — словом, вигляд вона мала надзвичайно апетитний.
— На мене не розраховуй, — врешті заявила Елі. — Нікуди я з тобою не поїду. А тепер вимітайся геть, бо інакше викличу поліцію.
Я зобразив цинічну посмішку:
— Викликай. Кому, по-твоєму, служить тутешня поліція?
Елі досадливо закусила губу.
— Ага! Уже вжився в роль татусевого синочка, золотого хлопчика… Втім, якби твій батько захотів, він би давно примусив мене переселитися до тебе. Але він дозволив мені обирати. І я зробила свій вибір. Я не хочу тебе бачити. І цю зрадницю Лінку також.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});