Читать интересную книгу Ексгумація міста - Світлана Поваляєва

Очікування зустрічей ніколи не виправдовується, тому що воно корисливе. Дивні птахи й почварливі хмари, і ця дещиця міста, відмічена таким зболеним коханням, ніби Її вже нема. Скільки сміття на велюрових пагорбах!

Скільки бруду та незнайомих людей. Царина Лонгольє рів. Ми не потрапляємо в ритм своїм диханням, а Місто, воно бездиханне, і час - лиш домовленість між людьми. Улюблене слово «колись». Колись я сиділа у літній кав’ярні і читала. Але ж це було сьогодні. Але ж БУЛО. А зараз вітер жене мене з горбів, і джміль не літає, а ПРОЛЕТІВ, і майбутнє одноманітне, лише тому, що ми не бездиханні дивимося у світ.

ПАСТКИ

Так. Вона потрапила у пастку кришталевої - аж з рота пара - вересневої ночі. Чим довше вона грюкала ногою в залізні двері, тим очевиднішим видавалося те, що цієї ночі у неї немає притулку.

Проте охоронець врешті відчинив їй. Посміхнувся з розумінням. Тепер ліфт. Дурна комп’ютерна гра. Примітивний квест. Перехід на наступний рівень. Десь там, у звивинах чорних сходів, нев ловний комп’ютерний божок залишив для неї якісь ключі, мечі, скриньки з невизначеними гро шовими еквівалентами, трикутники з живою силою, презервативи з мертвою спермою, глечики з додатковим життям, штучну щелепу рояля, касету із Gentle Gіant, дохлу мишу, синю пташку, червону цеглину, цирозну печінку…

Двері прочинилися безгучно й одразу. І замість тривіального привітання, чи вигуку здивування, чи поцілунку кохання - терпка цівка щільного диму легені-в-легені. Легкий дотик до плеча - стоп.

- Тихо. Привіт. Швидше заходь.

Нездале тупцювання біля рояля. Перманентний холод в кімнаті.. Кава. Кавалки слів. Уламки диму - двох димів, тютюнового і жертовно-терп кого, конопляного. Або гаш? Химерна музика. Шмаття варіантів розмов, жодна з яких не набула продовження. Хижа ніжність. Врешті гаряча ванна - чергова пастка, вакуум у часі…

Вона млосно й моторошно дрімала, поступово відігрівалася, марила віршами німецькою і японською мовами, галюцинувала музикою і незрозуміли ми звуковими контрапунктами. Хлюп…

- Ти зачинив мене ззовні?

- Щоби ти не зникла.

- Пусте.

Рукави неприродно чистої сорочки розцяцьковані кров’ю контролів на споді. Поорані вени не так вражають, як цей бездоганно випраний одяг із закривавленими рукавами. Вона вдяглася в ту сорочку з відчуттям якоїсь погамованої ритуальності незрозумілого обряду (причастя? Яка патетика!). І він був щедрим до нестями. Прагнув віддати їй хоча б дещицю того, що вона дарувала йому просто так, від надміру жіночої сили, граючи.

Витягував останнє зі зболеного крихкого тіла, понівеченого мозку, закатованого серця. Схожий був на купу пожмаканої переплутаної магнітоплівки зі зґвалтованої касети.

Ламкий і непевний, сторожкий і хворобливий спокій обіймав їх легкими долонями на межі ранку. Їй пощастило на якусь годину почутися личинкою метелика в теплому пухкому коконі постілі.

Вранці вона - швидко й механічно, мов пожежник, - одяглася. Не стала шукати його по квартирі.

Трохи помарудилася з дверима (на щастя ключі стирчали в замку). Клац. Вона опинилася зовні.

Ліфт. Падіння на попередній рівень. І - яскравий вересневий ранок на дворі. … настав час замовкнути і дивитися на своє кіно.

Напевно, це у передчутті грози та зміни травневої задухи, сповненої квітів дерев - поки лише алхімічного шлюбу дерев, - на прозорий холод - холод у хребті весни на початку переймів літом. Нічого містичного - лише кольори стали яскравішими. Набагато яскравішими…

Контрасти хворобливо загострилися, ніби очі протерли зсередини і зовні, як шибку, чи екран, чи монітор… І музика залунала знову - без розшарування на пар тії, теми, окремі ноти. Це кіно про - ні, не про розлуку, - саме Прощання. Без жалю й пожадливості спогадів - прощання перед подорожжю без нічого, невідо мо куди, але без вороття, - туди, в серце літа, в літо серця, де нема нічого знайомого. Коли мізки не лізуть своїми моцаками всередину всього, що помічає погляд, - так, ніби одразу впізнають (влучне, хоча й порожнє слово - ідентифікація). Циганка біжить до вбиральні Макдоналдсу, тримає обома руками круглий живіт, ніби щось, абияк пришите до неї, важке і велике.

На людей падають пелюстки вишень. Собаки вдають, що померли просто на тротуарі. Сліпі тролебуси хапаються своїми культями за електричні дроти. Сонце синіє, на ньому зблискують плями, іскри, жилки.

Прощавай, у мене немає часу на шкодування з приводу своєї ідіотської поведінки. В моєму серці досить літа, досить любові, щоби простити себе, забути тебе таким, яким тебе створив мій мозок, залишити тебе частинкою свого світу - без спогадів і жалю…

КАРНАВАЛ ДЮК

НА ЧЕСТЬ ПЕРШОГО КВІТНЯ

Тобі скільки цукру:

як завжди, чи як мріяли?

покійна ЯНА1.

Вони щовечора так: лузають в ліжку насіння, дивлячись в маленький чорно-білий екран. Інфернальним світлом спалахують відчужені обличчя і звук з телевізора - схожий на шурхіт насіння. Іноді хтось з присутніх в кімнаті по обидва боки екрана закурює сигарету і ковтає гіркувате від перестою пиво з пластикової пляшки. За вікном шелестить перший після зими дощ, а в шафі тихо і настирливо вовтузиться кішка: то миється, то вмощується, то знову миється, то знову вмощується. В туалеті дзюрчить вода, і в кухні капотить з крана. І все це вінілове яложення зветься тишею.

Завтра не треба прокидатися рано, але не виникає бажання відтягувати сон - вік не той, і все вже не таке, як раніше («обличчя за п’ять років не постаріло, а просто втратило актуальність»).

Каламуть, шурхотіння, втома, кома, мряка…

Так дзвонять в двері лише менти!

- Як до власної хати… Кого чорт приніс?

- Прикинемося, що нас немає.

- Світло від телевізора.

- Тоді зробимо вигляд, що спимо з телевізором… цікаво, коли у них рука стомиться тиснути на дзвоник?

- Ніколи. Доведеться відчинити.

- Тоді пошли всіх - скажи, що ми трахаємось.

- А їм не пофіг?

- Скажи, що у мене дуже складна форма грипу, сказ, ящур, побутовий сифіліс…

- Повір, їм пофіг, (дзвоник продовжує длубати в мізках дірку), у них стільки бухла, що їм пофіг… (водночас з дзвоником розпочинаються гупання ногою в двері та веселі п’яні вигуки обидвостатевими голосами: «Откривайте! Харош трахаться!») Вузький простір коридору щільно затоплює гамір, сміх, жартівливі виправдовування і брязкіт повної тари.

- Ліко, серденько, одягайся і виходь! - До спальні вдирається Кіть у мокрій шкірянці. - Ми будемо пити коньяк з пивом, бо одне без іншого - гроші на вітер!

- Шарман, бля… Я тебе ненавиджу. У мене болить голова, і я вже сплю.

- Ну тоді «я, блядь, перепрошую», але ми тебе винесемо і вилікуємо!

- Шоб ти здех, падло.

- Люди невдячні, - театрально зітхає Кіть - але треба завжди чинити добро, не сподіваючись на вдячність. Виходь, пєльмєні зваримо.

В кухні вже юрмяться і гуркотливо пересувають меблі Ксена, Рудий, Крихітка, Максим, Аврал, Богданчик, Енді та Юля.

Коли всі розміщуються (дами на колінах своїх чоловіків, які загрузли у прочавлених до підлоги кріслах), Кіть спритно роздає майонезні слоїки з коньяком, що правлять тут за склянки, і відкриті пляшки з пивом, і, по-змовницьки (театрально) підморгнувши, виголошує:

- Ліко! Ми вітаємо тебе з днем народження, бажаємо тобі щастя впродовж твого життя, і легкої смерті від оргазму наприкінці. Оскільки ти завжди хотіла померти молодою, ми бажаємо тобі щонайменше тридцять років рожевої юності та триста років шаленої популярності. Ми всі прагнемо мати твою книжку з чистого золота, з викарбува ними на обкладинці словами: - алаверди сентенціям твого чоловіка - «Ліко, література - це прекрасно, але ти ніколи не заробиш нею собі на життя!»

Ліка подивилася на своє відображення в каламутній шибці, посміхнулася театральною пос мішкою незрячим очам свого відображення, ска зала:

«Дякую, серце.», цокнулася з Кітем і ковтнула коньяк («Ацетон ацетоном, «каніна», - подумала здригаючись і запила пивом «з гарла»). Всі загомоніли, потягнулися цокатися пляшками та імпровізованими келишками. Чоловік Ліки, як завжди відсторонено і зверхньо посміхаючись, випив і чмокнув Ліку в потилицю.

2.

Десята ранку. На трасі двоє. Високий з величезним наплечником (Олекса) і маленька з вишитою торбинкою (Еля). За спиною - пост ДАІ і табличка «КИЇВ». БуГалтера і Ксюшу щойно підібрав TІR, про який можна лише мріяти.

- Сумнівно, що хтось нас підбере. Все через твій наплечник. Він більший за тебе. Ти можеш хоч мені відкрити велику воєнну таємницю на біса тобі в Одесі першого квітня намет?!

Чистозелені риб’ячі очі Олекси сяють, мов гральний автомат, що викинув Джек Пот:

- Я вперше їду стопом, - промовляє він з інто націями хлопчика, який експромтом дає бліцінтерв’ю на Майдані Незалежності якійсь вбогій ТРК штибу «Тоніс»,»Гравіс» чи бодай «Пеніс». - Ми раніше тільки зі спелеологами…