Читать интересную книгу Сад Гетсиманський - Багряний Іван Павлович

III

Опритомнів Андрій на стільці. Невідомо, як довго це він сидів. Йому здавалося, що він міцно і довго спав і щось йому снилося, Лише не міг згадати, що саме. Розплющив очі від настирливих дотиків... Оперативника ніякого вже не було. Лампи теж. Штора відсунена й у вікно вдирається денне світло, а в тім світлі плавають сизі хмарки й сизі тонюнькі смужки тютюнового диму. Напроти стоїть Сергєєв і торкає його лінійкою, сам свіжий, бадьорий, іронічно усміхнений. — Виспався?.. Бач, який чемний був оперативник! Він, сукин син, не виконав наказу, він мусив поламати тобі кості... Ну, здоров! Андрій відчуває, що його кості таки поламані.. Але то лише так здається — він ворушить рукою й ногою і не без втіхи констатує, що його кості цілі, поки що ще цілі, лише біль у всьому тілі несамовитий, тяжкий, ліньки ворухнути найменшим м’язком. Очі горять, мов насипані приском, і болять, голова гуде. Тоді з жахом озирається: «Чи не натворив він чогось у безпам’ятстві на свою погибель?! Чи не підписав він якогось папірця?! Недарма ж цей Сергєєв такий веселий!»... Ні, здається, він нічого не підписав, нічого не наговорив у безпам’ятстві. Мовчиш?! — іронічно питає-констатує Сергєєв, і від того в Андрія вливається спокій — спокій і радість переможця, поки що переможця! — «Ні, він нічого не підписав... Він нічого не натворив і нічого не підписав!» На запитання він нічого не відповідає, лише дивиться маніакальним поглядом на такого свіжого, такого усміхненого, іронічного Сергєєва. Безодня зненависті й презирства готова вирватися з нього шаленим потоком, але для того бракує сили — він примружує очі й мовчить. Голова його лежить на спинці стільця, руки спущені, ноги простягнені, одежа вся на ньому мокра від поту й води, все тіло його свербить, але він так хотів би сидіти безкінечно і щоб ніхто йому не заважав. І, може, така люта зненависть до Сергєєва тільки за те, що він обірвав його сонне марення, перешкодив, а тепер докучає, як противна муха. Ні, зненависть за те, що той прийшов знову по його совість, по його душу, і хвилева перемога ставала ефемерною, серце болісне стискалося, наливалося тупим відчаєм: «Ще не кінець... Ще не кінець!» — Ну, і що ж ти надумав? — питається хтось інший. То Великін. Він стоїть он збоку і курить папіросу. Першу хвилину Андрій його не зауважив. А зауваживши, відчув, як від цієї постаті повіяло на нього безнадією. Ця людина була немилосердна й залізна в своїй жорстокості. — І що ж ти надумав? Андрій намагався уловити в тому голосі бодай якусь нотку зміни в свою користь (така наївна, дурна думка!) Нічого. Ділове й спокійне запитання було гірше за крик і переконувало в стабільності взятого курсу супроти нього. Ці люди роблять своє діло фундаментально. Вони на всі попередні допити дивляться, як на прелюдію лише. Безперечно. — Їсти хочеш? — питає Сергєєв. Андрій мовчить. Він не знає, чи він хоче їсти. Ні, він не хоче їсти. Він хоче пити. Пекельна спрага палить його знутра, але він мовчить, лише облизує шерхлі губи. Великін з Сергєєвим щось поговорили Великін пішов собі. Лишився сам Сергєєв. Він натис ґудзика від сигналізації на столі й занурився в папери. Сергєєв писав якусь записку. По хвилі прийшов якийсь оперативник. Андрій подумав, що це прийшли нарешті забирати його до камери, і в душі зрадів. Але оперативник мовчки взяв записку й пішов собі, проведений Андрієвим чекаючим поглядом. Слідчий уловив той погляд, видно, добре набив руку на психології своїх жертв: — Що? Хочеш до камери?.. Почекай, брат. Ти не підеш до камери звідси доти, доки ми з тобою до чогось не дог воримось, ажи? Андрій мовчить тупо. — Зідіотів? Удаєш нещасного, не сповна розуму?.. Не придурюйся, брат. Ми це все бачили... До твого ідіотизму ще далеко, але ти таки зідіотієш, напевно, за це я тобі ручусь... А поки що ти не вмреш, я теж ручусь, і не здохнеш з голоду, не втечеш... До кімнати увійшов оперативник і приніс півпайки хліба й кухлик якоїсь рідини. Все те тикнув Андрієві в руки. Андрій машинально взяв. У кухлику був чай. Свідомість і інстинкт роздвоїлись. Горда свідомість веліла кинути те все на підлогу, але інстинкт жадібно притяг кухлика до уст. Андрій випив теплий солодкий чай, аж задихнувся від жадоби. І зразу ж зненавидів себе за слабодухість, сам собі став противним, нікчемним. Тримав порожній кухлик і хліб у руці й мляво думав над тим, що він вже обернувся в драну галошу. «От би взяти цей кухлик і!..» Він глянув на  Сергєєва і на його іронічну посмішку — «і що ж буде?» Але  тут же друга думка, зовсім протилежна, уперта, твереза: і «Ти мусиш, мусиш, мусиш їсти! Ти мусиш кріпити сили, значить мусиш їсти... щоб витримати!» Кухлика відібрав оперативник, а хліб Андрій почав кришити, намагаючись його зжувати, проковтнути... — Їж, їж, — промовив Сергєєв іронічно. – — Набирайся сили... Андрій опустив руку з хлібом і опустив голову на груди. Намагався уявити себе, як це він сидить перед Сергєєвим і жадібно, по-шакалячому жує хліб... От сидить і жує хліб... Безвольний, розчавлений, не здібний зігнорувати все і гордо вмерти, згаснути... Д і р к а  в і д  б у б л и к а! Так скоро!... Пальці розтулились й хліб упав на підлогу. Зразу ж похопився — «Треба їсти!..», але не поворухнувся й не став підіймати. «Що йому робити? Що робити?!» — Гм... — мугикнув Сергєєв. — Це ти вирішив уже говорити? Твоя правда, хліб раніше треба заробити... Треба раніше говорити... Треба розкаятися, щоб той хліб народний жерти... Ну-с, я слухаю!... Андрій мовчав. До горла підіймався клубок... Не сліз, ні, клубок сліпого розпачу, безсилого гніву, протесту, безтямного, тоскного бажання уникнути всього. «Що ж робити?» — Ну?! — повторив Сергєєв. Знову й знову: – — «Ну?» і по павзі: — «Ну?...» Андрій мовчав, лише водив кадиком. Мовчав і мобілізовував рештки сил, щоб триматися бодай приблизно гідно. Увійшов знову оперативник. Сергєєв посадив його біля столу, а сам взяв лінійку і підійшов до Андрія. То була проста, звичайна дерев’яна лінійка, сантиметрів сорок завдовжки. Сергєєв тримав її в руках, злегка згинаючи, ніби збирався оце креслити щось за її допомогою, і мирно посміхався: — Що ж це ти, так вже розкис, що й сидіти не вмієш по формі? — Сядь, як належить! Руки на коліна, клешні підбери, так (поправив Андрієві ноги своїм черевиком). А ще Чумак! Чого це ти так розкис? Пхе... Потім Сергєєв став злегенька стукати лінійкою по плечі — той самий частий дотик, що розбудив був Андрія, — стукав ребром лінійки по плечі, по одному, потім по другому й говорив, іронічно посміхаючись: — Не бійся, це тільки лінієчка, а то ще ти скажеш, що я тебе бив. Чого доброго, поскаржишся прокуророві (глузлива іронія чи то з Андрія, чи то з поняття «прокурор» і «поскаржитись прокуророві»). Це я, щоб ти не спав, а все думав, думав і говорив нарешті. А то ще скажеш, що я тебе бив... Б’ю я тебе, скажи? Ні!.. Авжеж ні... Ха-ха!.. Ну, й що ти там в голові обертаєш? Чи скоро вже ти заговориш? Набридло, брат, чекати... Але в нас часу досить... О, в нас часу досить!.. І терпіння досить... Чи вистачить його в тебе... Може б, ти хотів написати заяву до прокурора, га?.. Я тобі можу дати паперу, справді... Андрій згадав про харківського прокурора Брона, про якого ходили легенди помежи арештантами, — Брон сидів у в’язниці вже два роки, йому поламали руки й ноги, його носили на допити на носилках і не могли дати ради — такий упертий, і так жорстоко з ним поводились ось такі хлопчаки, за те , що смів мати свою волю й свої погляди і що був обвинувачений в опозиції до партії й уряду... Згадав — і на пропозицію Сергєєва не відповів нічого... Здається, на цих хлопців авторитет прокурорів не розповсюджений, тому й така іронія... Ні, він не буде писати заяв до прокурора... Згадав іще, як на одному відомому трибуналі прокурор, убезпечуючи себе, вимагав там, де треба дати лише три роки, дати десять років, а оборонець, замість захищати, перевершив навіть прокурора, вимагаючи розстрілу! Це стало анекдотом серед в’язнів. Так виглядить законність і правосуддя. Ні, він не буде писати заяви до прокурора. Кому й про що, й для чого? А Сергєєв говорив мирно різні слова з іронічним смішком, говорив безкінечно і стукав лінієчкою то по одному, то по другому плечі. Це тяглося годину, дві, три. Андрій дивувався його терпінню й дивувався безглуздю його поведінки. Він стукає лінієчкою, ніби зумисне демонструє таку безобидну забавку порівняно з тим, що було вчора І що було вночі... Чи це було вчора? чи це було вночі. Андрієві здавалося, що це почалося вже давно й триває вічність — ті брутальні крики, знущання, біль і утома; таке переконання в усьому його тілі, доведеному до крайньої, здавалось, межі вичерпання, напухлому, охопленому тоскним, тупим болем. А тепер він січе лінієчкою по плечах, карбуючи нею свої слова. Здається, він для того й стукає нею, щоб Андрій чув кожне його слово, щоб не дрімав. I видавався цей веселий Сергєєв хлопчиком, що хоче побавитись або переконати, що те, що було, то був лихий сон, брехня, вигадка. Лише коли лінієчка вдаряла в кістку або в ключицю, було трішки боляче, але видно було, що Сергєєв кістки обминає зумисне, влучаючи весь час в м’якоть, пильнуючи, щоб не зробити боляче. Стукає й все, говорить, говорить... Говорить про листа... Говорить проте, що Андрій із своїми здібностями, із своїми знаннями й непересічною волею міг би бути корисним для країни й партії що його належно оцінять, адже ж він пам’ятає слова начальника групи Фрея? Говорить про те, що Андрій молодий і йому треба жити, працювати, любити... Адже ж він має якусь дівчину?.. Чи він пригадує свою дівчину? Чи він пригадує, як ніжно пахне дівоче волосся, як пружно тремтять дівочі перса, руки, ноги під натиском пальців?.. Чи він пригадує, як звучить дівочий голос?.. І цьому всьому пропадати, га? Цього зректися по-дурному?.. Це ставало нестерпним, такі слова, і Андрій за ними не чув дотиків лінійки, під серцем млоїло й він хотів закричати, щоб Сергєєв перестав, не лінієчкою стукати, ні, а стукати його по голові такими своїми словами. Сергєєв, помітивши вплив своїх слів, не переставав, посміхався іронічно й вів своєї... Говорив про щастя любити й бути любленим. І що проти цього варте все інше на світі, ти скажи!? На якого чорта треба мати ще якісь амбіції? Якісь ідіотичні ідеї, й примхи, й ослячу упертість? Для чого? І мати якийсь сентимент до інших, особливо до таких, що не варто їх захищати? Все одно ніхто не оцінить його героїзму, всі його продадуть, всі на його місці давно б завербували його й оком не змигнули... Народ пішов паскудний, нікчемний, копійчаний! Якого ж він чорта дає себе роздавити, упершись, як осел?! І т. д., і т. п. Сергєєв говорив і говорив, та все карбував і карбував лінійкою. Бачачи, що Андрій зціпив зуби й не реагує ні на які його слова так, як він хотів би, Сергєєв посміхається іронічніше, але не злоститься. Замовкає, якийсь час ще стукає лінієчкою. Нарешті уриває цю свою гімнастику й вертається до столу. Кладе лінійку геть, сідає, закурює запашну папіросу й, відкинувшись на спинку крісла, дивиться на Андрія примруженими очима. Потім занурюється в папери. Листає їх, читає. Зрідка підводить голову й байдуже запитує: «Ну?» Підганяє, щоб Андрій говорив. Щоб нарешті говорив. Але підганяє апатично, зовсім не наполягаючи. Андрій мовчить. Сергєєв теж мовчить, читає щось, нудиться. Підводить голову через якийсь час і знов підганяє: «Ну!?» І знову мовчить. Так в безкінечність. Андрій дивиться у вікно, розграфлене в клітинки решетом, як школярський зошит для арифметики, й ледве-ледве перемагає сон, що навалюється в тиші з усієї сили. Відчуває, що його плечам стає гаряче, але так само гаряче й його п’ятам від млості, від утоми. На дворі день вже хилиться до вечора і йому все більше хочеться спати. Спати, тільки спати! Плечі зудить, здається, ніби вони понабрякали йому, хоче помацати, але ліньки звести руку, — нехай. Апатія. Байдужість. Нехай, то дурниця порівняно з усім... Нарешті, після довгого нудного нукання, Сергєєв позіхає й зводиться. Підходить до напівсонного Андрія й зупиняється перед ним: — Ну, ти будеш говорити? — питає рішуче. Андрій мовчить, примруживши очі. Тоді Сергєєв ударяє лінієчкою по плечі... легенькою дерев’яною лінієчкою!.. Несамовитий біль проймає, як блискавка, Андрія до самих п’ят. Неуявний, божевільний біль! — Ну?! — кричить Сергєєв з усієї сили, щоб перекричати біль. — Говори, сволоч! Говори нарешті!! — І знову б’є лінієчкою ро плечі. Почались тортури, яких Андрій не міг передбачити, не міг навіть уявити, дивлячись раніше на ту безобидну, прокляту лінієчку. За кожним ударом біль шарпає тіло й душу, обтинає йому нерви, мучить мізок... Але він не кричить. Закусив губи до крові й мовчить, лише водить божевільне очима. Він не в силі логічно думати, не в силі захищатись, не в силі протистояти тому болеві. Душа мечеться в побитому тілі, як пташка в клітці, марно шукаючи порятунку... Він тільки мукає за кожним ударом і все більше обливається потом... І в гарячковій уяві встають дивовижні картини, в які оформляється все раніше чуте в коридорі, з герметично закритими дверима, все те скавуління, й мукання, й нявкання... Втративши панування над своїми нещасними нервами, Андрій божевільне схоплюється назустріч лінієчці, але його збивають з ніг, гатять під боки обцасами й знову саджають на стілець. --- Говори! Говори!! Говори!! — й часті удари по плечах. В тім крикові був несамовитий наказ, якому обезволілі нерви ось-ось мали піддатися, не в силі протистояти більше! —                                   Говори!.. Говори!!  Андрій утримується на якійсь останній грані, загнуздує свої нерви, кличе на допомогу всю свою пекельну злобу й закусює губи. Лише стогін виривається крізь ніздрі. Стогін, подібний до мукання. Сорочка на плечах прикипіла до шкіри, бралася рудими плямами. Плечі були, як біфштекси... Тортури набрали убійчої методичності. Сергєєв б’є не часто, через певні інтервали, б’є несподівано, і через те біль від тих ударів особливо нестерпний. А в інтервалах Сергєєв кричить, як тресор, нагнічуючи на свідомість, налягаючи все на одне і те ж, впоюючи в обезволілу душу просту формулу порятунку: —                                   Говори !! Хто був?! Хто в організації?! Говори!.. До того крику зринає Великінове: «А брати?!» І Андрій затинається всіма рештками своїх сил. Ще якби не це, то хтозна, може, Андрій в нападі відчаю почав би називати якісь імена, перші, які спали б на думку. Може, він повівся б так, як той Карапетьянів Аслан, чесний чистій черевиків. Але оте «А брати?» стало бар’єром, через який він не міг пересягнути. Слідчому, мабуть, і в голову не приходило, що саме зводить всі його намагання, всю його працю нанівець, — він і в голову не клав, що вони ж самі допомогли своїй жертві отим тактичним промахом, отим своїм недоумкуватим ходом, поставивши неперехідний бар’єр... Тортури тривали довго, але без жодних наслідків для самої справи. Були лише наслідки для нещасного Андрія — він був зовсім близький справді до божевілля. Він уже не володів собою, лише обливався холодним потом, звивався всім тілом і за кожним ударом, здавалось, котився в чорну безодню. Думки йому плутались, він викрикував якусь нісенітницю… Потім він перестав звиватися, нерви не сприймали болю як слід. Коли вже Андрій перестав реагувати на удари, коли на устах йому виступила кривава піна, а очі набрали маніакального виразу, коли він почав задихатись, конвульсійно шарпаючи кадиком, тоді Сергєєв облишив, вилаявся й кинув лінієчку на стіл. Сам він був блідий і спітнілий не згірше за Андрія. — Диявол!.. Чорт!.. Чорт!.. — мурмотів злісно, шагаючи по кімнаті й нервово закурюючи цигарку. Він розгубився. Такого йому, далебі, в його практиці ще не було, щоб людина так уперто мовчала, навіть не кричала по-людському. — Диявол!! Потім Сергєєв зайшов за стіл і сів, відпустив геть оперативника, либонь, щоб той не бачив його нервовості й розгубленості. Сидів, хмурив брови, дивився в папери, злісно листав їх сюди й туди й не знав, мабуть, за що взятися. Подивився на Андрія, що з піною на устах сидів, переважившись головою через бильце стільця, налив води в шклянку, встав і підніс її Андрієві до уст. Андрій безпам’ятно ковтнув кілька разів, розливаючи воду собі на груди, й одвернув голову набік. Сергєєв одніс і поставив шклянку на вікно й сів на своє місце. Помалу заспокоївся й вже сидів, листав якусь книжку й іронічно посміхався. Тиша. В вікні померкло, зарожевіло, потім взялось цитриновим кольором, потім стало опаловим. То осіннє небо погоріло на непогоду. На вітер. Вечір. Сергєєв опустив штору, — закрив тією тяжкою шторою опалове небо, увімкнув світло. Вечір. До кімнати зайшов Великін, в сорочці з закасаними рукавами, спітнілий, немов щойно від верстата чи різник від своєї праці. —                                   Ну, як він? — спитав він Сергєєва. Сергєєв засміявся: — Я йому зробив, бач, які гарні еполети, зробив його генералом... Не еполети, а цілі тобі біфштекси по-англійськи!.. А він — мовчить. Тільки мукає, як бугай. От гад, скажу я тобі! Я такого ще не бачив... Диявол! Чистий диявол! — Нічого, нічого! Тільки без містики, будь ласка. Якщо нам доведеться завтра викинути його в яму — то й чорт з ним. Але раніше він все-таки заговорить. Ручусь тобі... вусами Сталіна. Треба його привести до пам’яті. Андрій чув, що вони говорять, але ним володіла цілковита прострація, звуки доходили, мов крізь водяну стіну. Нехай роблять, що знають, що хочуть. Ось вони ллють воду на голову. Ось для чогось заголюють рукав і, перше ніж Андрій встиг обернути тяжку думку здогаду, для чого це вони заголюють рукав, вірніше, одночасово з раптовим страшним здогадом його шпигнуло в руку повище ліктя, потримало руку мить і пустило, висмикнуло жало. Андрій скинувся... Перед ним стояла людина в білім халаті й тримала в руці шприц. —                                   Що ви зробили!? — скрикнув Андрій. Великін і Сергєєв засміялися. — Ого, швидко подіяло, глянь! Нічого, нічого. Це для того, щоб ти не збожеволів і не здезертирував... Людина в білім халаті, не проронивши ні слова, пішла. Андрій відчуває, як по жилах розливається тепло і разом з ним по нервах розтікається жах. «Що вони вробили?! Що вони впорснули?! Боже мій!.. Як же це? Як він дався?! А якщо вони впорснули щось таке, чого він не в силі подолати й від чого він зробиться слухняною, безвольною мавпою, яка робитиме все, що вони накажуть?!» Про такі речі він чув від людей, і саме тому всю його істоту огортає божевільний страх. Він дослухається до себе, до своєї голови, до свого серця. Кусає губи... Голова гуде, як і перше, але взагалі ніби нічого, ніби все нормально. Але ж це зразу, а що буде потім?! Сергєєв і Великін пильно спостерігають його й посміхаються. Андрій помітив це й зреагував відрухом досади й гордості в серці, проявом віджилої волі — вони не мусять бачити його паніки, його розгубленості! Не мусять!.. І від цього зразу заспокоївся — значить, все в порядку. Якщо його воля не погасає, а навпаки — значить, все в порядку. І він вже не хвилюється, принаймні не подає виду, зібрав свої нерви, опанував їх, сидів і думав: «А чи може людська душа, людська воля перебороти в собі які б то не було застрики, яку б то не було введену в кров матерію?!» Думка казала, не може, а  в і р а твердила — м о ж е! Може!... «Ні, не може», — тривожно заперечувала думка. Тим часом в голові прояснилося й по жилах проходили теплі хвилі — і тільки... Можливо, вони його лише привели до пам’яті, щоб вести слідство, але не настільки, щоб повернути йому всю його втрачену силу. Тим часом Сергєєв і Великін зайшли за стіл і посідали. Великін закурив папіросу, а Сергєєв взяв аркуш паперу й ручку й приготувався писати, теж закурив. Щось покреслив, почеркав по паперу, а тоді почав ставити запитання: — Ім’я й прізвище? Рік народження? Фах? Освіта? і т. д. Це були стандартні запитання, що їх ставлять в цій країні при всякій нагоді — при заповнюванні анкет в загсі, в пашпортному відділі, в школі, в шпиталі, при оформленні протоколів тощо і без яких життя тут не мислиме... Андрій відповідав мляво, але точно. Потім почались запитання іншого характеру. Починаючи їх, Сергєєв офіційно попередив, що вони мають написати протокол допиту, а тому відповідати він мусить точно, правдиво й прямо. За цим пішли запитання. — Ув’язнений Чумак! Ви обвинувачуєтесь по пунктах статті 54 Карного Кодексу УССР, пп. 1, 2, 6, 8,10,11. Ви не заперечуєте? Андрій напружив усю свою волю, зваживши, як єхидно ставляться запитання: — Ні, я заперечую, — промовив тихо. — Як це? Що за єрунда? Ви заперечуєте, що вас обвинувачується по таких от пунктах? —                                   Ви не так ставите запитання... Великін визвірився: — Ти не вчи, як ставити запитання! Ич ти! Коли ми поміняємося ролями, тоді ти ставитимеш запитання, як схочеш, а зараз твоє діло маленьке — відповідати. Та не мудрувати!! —                                   Я заперечую обвинувачення по пунктах 1,2,6,8,10,11. Сергєєв скривився презирливо: — Розумний став!? Ха... Отже, ти заперечуєш, що тобі пред’явлене таке обвинувачення? Дурак! — Добре. Але ви так і ставте запитання... — Добре, добре. Отже, повторюю запитання (і Сергєєв прочитав уже з протоколу запис), — ув’язнений Чумак, ви обвинувачуєтесь по ст. 54 Карного Кодексу УССР, пп. 1, 2, б, 8,10,11. Ви не заперечуєте? — Заперечую. — Так і запишем. От, брат, який ти гад! Очевидну річ заперечуєш. Тим гірше для тебе. — Прошу записати, що я обвинувачення читав, але суть його заперечую... — Ти не вчи! Сергєєв записав щось, іронічно кривлячись, і поставив нове запитання: — Ув’язнений Чумак, ви обвинувачуєтесь по пункту 1-му в переході маньчжурського кордону, що є зрада Вітчизни. Коли ви переходили кордон? — Заперечую. — Я вас не питаю, чи ви заперечуєте, а питаю, коли ви переходили кордон. Прошу відповідати. — Ніколи. — Гм... А як ми доведемо, що ви таки переходили? — Тоді буде, що я переходив, — відповів Андрій мляво. —                                   Ага! Отже, так запишем — «Переходив». Андрій хотів гаряче запротестувати, але не вистачило сили та й побачив, що те ні до чого. Слідчому вільно писати все, що він захоче, і ніякі його — Андрієві — аргументи, очевидно, не порушать вже наміченого ними плану. Інша справа, як дійде до підписування всього того, що вони понаписують... А Сергєєв вів далі: — Ув’язнений Чумак! Ви ствердили пункт попередній, а тепер в зв’язку з цим, чи не були б ви ласкаві відповісти, в користь якої країни ви займалися шпіонажем? Га? Андрій мовчав. — Чого ж ви мовчите? Не бійтесь. За щиросердне зізнання ми не караємо суворо. А може, навіть і взагалі не караємо. Отже? — Ви, здається, не потрібуєте моїх відповідей і можете написати протокол самі. Пишіть, що хочете! — Ув’язнений Чумак! — закричав Сергєєв подразнено. — Чи ви ще хочете, щоб я добавив вам пункт — знущання над органами пролетарської законності? — Ви ліпше запишіть пункт знущання беззаконно над людиною, та ще й пролетарського походження, — проговорив Андрій. Думав, що за цим прийде вибух обурення й биття, але ці його слова, на диво, не викликали ніякого обурення, лише сміх. — Який тебе дурень бив, ще що вигадай! Приснилось? Хіба так б’ють! Биття ти ще побачиш. А щодо пролетарського походження, то я вже колись тобі про це казав — до лампочки це! Писання протоколу тривало далі. — Ви шпигували на користь Японії? — напосідався Сергєєв. — Я взагалі ніколи не шпигував, це розходиться з моєю мораллю. — Ич ти, який моральний!.. Ого-го!.. Але ж з твоєю мораллю саме й шпигувати, ми вже чули твою мораль. Чи ти від неї відрікаєшся, га? — Ні, не відрікаюсь... — Ага! Так і запишемо — «не відрікаюсь». — Я не відрікаюсь від своєї моралі, але відрікаюсь від чужої мерзості! — випалив Андрій. — Тихше, тихше... Побережи сили, вони тобі здадуться. Ич ти! який шпаркий! А як ми тобі доведемо, що ти шпигував у користь Японії? Тоді? — Тоді буде значитися, що я шпигував, незалежно від правди, наперекір моїм твердженням (іронія). — Ага, добре. Так і запишем. — Сергєєв щось записує й додає словами: «Я шпигував». Ну, а подробиці потім, це поки що попередній протокол. Решту ти потім скажеш. Андрій бачив, що з ним грають комедію в стилі ще кращому, аніж Асланова, але що він може вдіяти? Лише терпіти і сказати своє слово ділом, тоді, як прийде до підписування. При самій думці про той момент, який може прийти, його млоїло. Так само, як і про попередні, відбувалося складання протоколу про всі інші пункти обвинувачення. Сергєєв ставив запитання, ловив Андрія на якомусь слові, перекручував його й заносив у протокол. Так сталося й з найтяжчим пунктом обвинувачення, 2-м, про підготування збройного повстання й про участь у військовій контрреволюційній організації. І то не просто участь, а керування тією організацією. Не зважаючи на всі Андрієві категоричні заперечення, Сергєєв все-таки «ствердив», що Андрій в контрреволюційній організації був і тією організацією керував. І то керував нею ще з Сибіру. Сприт ставити запитання і перекручувати їх просто дивував Андрія. Школа! О, то окрема, спеціальна школа! Після «ствердження», що Андрій належав до контрреволюційної організації й керував нею, почались домагання імен людей, імен учасників. Андрій мовчав, ігноруючи всі запитання категорично. Але Сергєєв терпляче вів своє. Він називав імена Андрієвих знайомих за чергою й заносив їх у протокол. Андрія просто вразила виключна поінформованість Сергєєва щодо його знайомих. Просто дивно! Він знав усіх живих, навіть тих, кого Андрій вже забув, і так само знав усіх мертвих або зісланих давно на каторгу. А знайомих у Андрія було багато. Хто його інформував?! Хто його так докладно інформував?! Ба, він навіть мав купу листів у столі й використовував їх для того, щоб увігнати Андрія в стан найтяжчої моральної депресії, створити ілюзію, що їм все відомо. Але листи, ті, що були написані до нього, вони могли забрати з архіву у матері, проте багато з тих листів, що має Сергєєв, ніколи не були у матері, вони були в різних людей, кому були адресовані. Андрій тривожно й швидко перебрав у пам’яті все, що будь-коли й будь-кому писав на теми політичні, і ствердив сам для себе, що він ніколи нічого такого, що можна було б зараз вжити проти нього й проти тих людей, товаришів і друзів,ніколи не писав у листах, не був такий наївний. Так само ніхто нічого такого не писав до нього. Окрім, хіба, двозначних яких-небудь домовок чи натяків. А Сергєєв використовував листи зручно. Особливо йому подобались листи інтимного характеру. Безперечно, його метою було довести, що навіть Аадрієве інтимне життя для них відоме, і то бозна відколи. Значич мовляв, — їм відомо все. Сергєєв наводив звідти якус цитату, звідти одне слово, звідти інтимне закінчення лист до якоїсь знайомої... і позирав на Андрія, яке вражіння. Вражіння таки було велике. Та тільки не так те вражіння велике від факту наявності листів, як від цинізму, від підлого способу їх використання... Оперуючи листами, іменами, різними дрібними фактами, які доводили тісний зв’язок з тією чи тією людиною, Сергєєв вибирав багатьохі живих (вибирав безпомилково!) і заносив їх у протокол. Безпомилково тільки живих, не записавши жодного мертвого. Всі ті люди були розкидані по цілому СССР, а деякії були давно заслані, про що Сергєєв був добре поінформований і в список заносив з особливим задоволенням. Либонь, радий був ствердити «провину» тих людей додатково, для заспокоєння совісті, — після всього, після суду і заслання. А головне, — ствердити зв’язок між тими «ворогами народу» й Андрієм. Для Андрія це було особливо обтяжуючим. Але нехай... Так створився довжелезний список, слідчий списував все нові й нові аркуші паперу, провадячи свій протокол. На кінці списку він записав всіх Андрієвих братів. Ця процедура була окремою. Сергєєв називав помалу імена кожного й пильно, занадто пильно! дивився на Андрія, яке вражіння. Андрій стиснув кулаки, все в ньому всередині тіпалось, але він мовчав. Наостанку Сергєєв записав пункт про агітацію й окремим, особливо речовим доказом виставив Андрієву поведінку на слідстві, його розмову з Фреєм в присутності таких от і таких от. Закінчивши протокол, Сергєєв з величезним, погано прихованим самозадоволенням потер руки, мовляв, — «Взув!» «Таки взув!» Великін теж задоволено посміхався. Либонь, прикидав, яка то грандіозна справа виходить і яку то він на цьому зробить кар’єру. А справа могла бути всесоюзного масштабу. — Ну-с, — промовив Сергєєв. — А тепер прошу вас підписати. Прошу підсуватися ближче. Ну! Це тільки попередній протокол. Ну ж!! Андрій не поворухнувся. Глибоко втягнувши в себе повітря (йому бракувало повітря), завмер, чекав. — Е, браток, це тобі не допоможе! — протяг Великін. — Не допоможе. Підпишеш. Навіть коли б тут було написано, що ти японський імператор, то й те ти підпишеш, як чистісіньку правду. Пойняв!? Андрій «пойняв», Андрій прекрасно розумів, що, либонь, і таке можна підписати тут. Тоді, коли він сміявся над Карапетьяновим гротесковим Асланом, чесним чистієм черевиків, то тоді він ще не вірив у це. Але тепер вірив. Одначе вирішив, що він цього протоколу ніколи не підпише. Ніколи. Хіба мертвий — візьму його руку й поведуть по цьому ганебному папері. Або непритомний, або божевільний... Але вже цей самий вибір був досить багатий — «мертвий, непритомний, божевільний» — і в душу закрадався сумнів — чи справді він не підпише? Ні, не підпише! В кожнім разі, при пам’яті він цього не підпише. А мертвому, як і божевільному, все одно вже. Андрій на нове запрошення підсунутись до столу не поворухнувся. Тоді Великін і Сергєєв помалу підійшли до нього, один з ребрастою палицею, другий з мармуровим прес-пап’є. — Встать!! — несамовитий оклик. Андрій ледве встав, похитуючись, і — аж сам злякався з нудьгою, як мало в нього сили як мало лишилося сили, і як його воля слабне! Він стає слухняним!.. Дивився на своїх мучителів і чекав, тремтячи. Десь глибокий тваринний інстинкт перед лицем можливої смерті, якою може закінчитися ця чергова тура, ця процедура з «підписуванням» протоколу, вимагав капітуляції, повної й безумовної... Швидше!.. Але інший інстинкт, шляхетніший і могутніший, був горою. Почуття підлого переляку й жадоби жити (за всяку ціну жити!) змагалося з почуттям честі, з почуттям самозбереження важливішого, аніж збереження фізичне. 3 почуттям затятої, сатанинської гордості. — Бий! — викрикнув Андрій хрипко. Але ніхто його не вдарив. І Сергєєв і Великін зрозуміли, що цей маніяк готовий вмерти і що йому лишилося зовсім мало до того, такий він вимучений і вимотаний. А це не входило в їхні розрахунки. Постояли, засміялися й повернулися до столу, щось пошепки радились. Курили. — Сідай! — скомандував Сергєєв. Але Андрій стояв, либонь, не чуючи, чекаючи екзекуції, змобілізувавши всю свою волю і свої нерви. — Сідай, сідай, — проговорив Сергєєв уїдливо. — Який герой! Здохнеш зараз. А перед тим посидь. Андрій опустився на стілець. — Ну, будеш підписувати? Га!? Говори! — це Сергєєв. Мовчанка. — Говори! Будеш?! Говори, поки не пізно!!. Чорт безрогий!.. Говори! Мовчанка. До кімнати увійшло два дебелих оперативники. Один з них той, що вартував недавно біля лампи і що так майстерно бив головою й спиною об підлогу. Побачивши його, Андрій інстинктивно шарпнувся,  піддаючись якомусь внутрішньому панічному голосові. А коли обидва здоровили наблизились до нього і один узяв за плече, а несамовитий біль шарпнув все єство, Андрій, піддаючись тому самому голосові, схопився й кинувся  тікати. У відповідь на те в кімнаті розлігся регіт на всі  чотири здоровенні горлянки. Тоді Андрій зрозумів, чого вони сміялися так, — це ж він думав, що утікає, а натомість  плутається по кімнаті, мов п’яний, мов сліпий кріт, тупцяється стороною, тиняється панічно поза стільцем. Здоровили схопили його, він почав пручатися, тоді його оглушили ударом по голові й посадили на стілець. В голові дзвонило в усі дзвони, але він не знепритомнів, сидів при пам’яті. Замість вибити йому пам’ять зовсім, удар ту пам’ять повернув, а особливо тримав при пам’яті шалений біль в плечах. Серце калатало, як навіжене, неначе мало ось-ось розірватися, думка бігла шалено — «Що робити?! Що робити?! Кричати? До кого? Благати? Кого? Змагатись?! Як? Чим? Якою снагою?..» Коли оперативник ударив був його кулаком по голові, Андрієві почулося тоді, що Великін чи Сергєєв крикнув «помалу, помалу!» Значить, їм не входило в рахубу його убивати зараз, так просто. Може, на цій лінії й лежить порятунок? Витримати, витримати? Вони його не будуть бити вже! Не будуть! І вони його дійсно не били і навіть не товкли по плечах, чого так боявся Андрій. Сергєєв узяв був лінійку й підійшов до нього, наступаючи погрозливо. — Підписуй, ну?! Ну?.. Ну?!. – — але, не добившись ніякої ознаки згоди, упершись в маніакальний Андріїв погляд, вернувся й кинув лінійку на стіл. Вони його не били, але вони придумали для нього щось гірше. Втративши надію добитися чогось від Андрія погрозами та інсценізуванням наміру товкти, як було перше, Великін, після тихої наради з Сергєєвим, сердито плюнув і підійшов до Андрія: — Встать! Андрій встав, вірніше, його «встали» оперативники, схопивши під руки. Тоді Великін поставив свою ногу на стілець, відміряв маленький гострий кінчик сідала, — манюнький трикутничок сантиметрів чотири завдовжки, — й, тримаючи міцно ногу при основі того трикутничка, скомандував: — Сідай! Сідай-сідай!.. Будеш думати... Відпочивати... Сідай на копчик. Андрій сів, тобто його посадили оперативники, на копчик. — Руки опустити! Ноги простягнути!.. Так... Ось так і сидітимеш. Сиди й думай... Добре думай. А як надумаєш, скажеш. Я певен, що ти скоро надумаєш... І підпишеш! Все підпишеш. Бажаю успіху. Та не йорзай! Бо зле буде думати. По тих словах злобний і лютий Великін вийшов. Лишився Сергєєв і два оперативники, що сіли на варті біля столу. Сергєєв вмостився на своїм місці й листав папери. Удавав, що пильно працює, чи й справді працював. Простягши ноги й опустивши руки вздовж тіла, Андрій сидів на кінчику стільця і в душі був радий, що так обійшлося на цей раз. Як і перше з лінієчкою, так і тепер, він не розумів значіння цього маневру. Але тут, здається, не було такого нічого. Сидіти було досить вигідно, в кожнім разі спокійно. Ніхто не турбував і не докучав. Сергєєв лише зрідка позирав на нього байдуже й знову опускав очі в папери. Та як так добиватися від нього підпису, то він може просидіти на цьому стільці вічність і ніякого протоколу не підпише. Оперативники спершу пильнували Андрія, а переконавшись, що він не рухається й, здається, не збирається рухатись, сидить завмерши, почали дрімати. Помалу Андрій почав відчувати, що з тим ріжечком щось не так просто. Копчик затерп, і спочатку Андрій нічого не відчував, крім того, що решта тіла все-таки відпочиває. Але далі по хребту почав перебігати легенький струс, як лихоманка, чи як електричний струм. Далі більше. Андрій хотів легенько трішечки пересунутись, але спіймав себе на тім, що він пересунутись уже не може, наче прикутий. Думав, що це від утоми. Зціпив зуби й сидів, вирішив сидіти безкінечно. Та струс повторювався все частіше й частіше. Андрій скоса глянув на свої руки й побачив, що з випростаних пальців капає рясний піт, і від нього на підлозі утворюються мокрі плями. І такий же рясний піт почав спливати по спині, по рівчаку межи плечима, вниз за пас, і так само піт тік по ногах в черевики. А болючий струм вже перебігав хребтом раз по раз, перетворюючись в безперервну болючу вібрацію, кольки, зудіння. Потім лихоманка почала бити шквалами, стрясаючи всім тілом, від маківки до п’ят. Під черепом ломило... На голові почало ворушитися волосся: — Це ж неминучий параліч!.. Це ж його чекає неминучий параліч!! Боже мій!.. Але він не міг запобігти лихові, хоч би й хотів. Ну добре, параліч — нехай буде й параліч! Стиснув щелепи й сидів, намагався триматися з усієї сили, бо знав, як упаде — затовчуть ногами й паліччям, одіб’ють печінки, попередивши й параліч. Вже на підлозі насупроти рук стояли калюжки від поту, а піт все капотів і капотів. Голова все більше наморочилась... Ось-ось він втратить рівновагу й тоді... Намагався триматися рештками сил. А по спині вздовж били блискавки, ударяючи в мізок, в самісінький мізок... Сергєєв підвів очі на смертельно бліде, мокре Андрієве обличчя й нахмурив брови з досадою, злісно: — Ну? Будеш писати?! Підпишеш? Що ти робиш з собою, чорт!? Мовчанка. — Підписуй!.. Підписуй, ну?! І я тебе відправлю спати! Ну! Чуєш, спати!.. Ну!? Мовчанка. Сергєєв сопе й вшниплюється в папери. Андрій втрачає контроль над собою, схлипує спазматично й опиняється на підлозі, звалившись набік: Його обливають водою, приводять до пам’яті й саджають знову. Поки з ним возькаються, біль в хребті затихає, й історія починається спочатку. Його саджають копчиком на маленький ріжечок, опускають руки, простягають ноги й так лишають. В другім турі йде тяжче. Лихоманка починає бити м