Читать интересную книгу Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав

Діставши дозвіл, Швейк за півгодини приніс дзвіночок.

– Це з воріт заїзду «У Кржіжку», – сказав він, – коштує мені п’яти хвилин страху, і до того ж довелося чекати, бо весь час швендяли люди.

– Я йду до кав’ярні, Швейку. Якщо хто прийде, хай зачекає.

Десь за годину з’явився сивий підстаркуватий пан. Тримався він прямо і дивився суворо.

Від усієї його постаті віяло злобою й рішучістю. Дивився він так, немовби доля послала його знищити цілу нашу бідну планету, щоб і слід її загубився у всесвіті.

Добродій говорив грубим, сухим і суворим тоном.

– Він дома? Пішов, кажете, до якоїсь кав’ярні? Сказав зачекати? Гаразд. Чекатиму хоч до ранку. На кав’ярню гроші є, а борги платити нема чим. Священик! Тьху, до біса! – І він плюнув у кухні на підлогу.

– Не напльовуйте нам тут, пане, – озвався Швейк, дивлячись з цікавістю на незнайомця.

– А я ще раз плюну, отак, – уперто сказав суворий добродій, плюючи на підлогу вдруге. – Як йому не сором! Військовий священик. Ганьба!

– Якщо ви культурна людина, – застеріг його Швейк, – відучіться плювати в чужій квартирі. Чи, може, ви думаєте, що коли вибухнула світова війна, то вам уже все дозволено? Поводьтеся пристойно, а не так, ніби якийсь голодранець. Ви повинні бути чемним, говорити ввічливо і не хуліганити, ви, пришелепуватий цивіляко!

Суворий пан устав з крісла і, тремтячи від хвилювання, заговорив:

– Ви що собі дозволяєте? Ви смієте казати, що я невихована людина? То хто я, по-вашому, хто? Кажіть!..

– Нужник, ось хто ви! – випалив Швейк, дивлячись йому в очі. – Плюєте на підлогу так, наче ви в трамваї, поїзді або десь у ресторані. Я завжди дивувався, чому там усюди висять таблички, що на підлогу плювати забороняється. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, уже всюди добре знають.

Суворий незнайомець аж на виду змінився, й на адресу Швейка й фельдкурата посипався град добірної лайки.

– Ви вже виговорились? – спокійно спитав Швейк, коли пролунали останні образи: «Ви розбійники, ви обидва падлюки, – який пан, такий крам». – Може, ще щось маєте додати, поки не злетіли зі сходів?

Але суворий добродій так уже вичерпався, що на думку йому не спадала жодна соковита лайка. І він замовк. Швейк вирішив, що марно чекати якихось доповнень, а тому відчинив двері, поставив суворого пана обличчям до виходу… і такого удару не посоромився б навіть найкращий гравець футбольної команди міжнародного класу.

А за суворим добродієм покотився сходами Швейків голос:

– Вдруге, коли виберетеся в гості до порядних людей, поводьтеся пристойно!

Суворий добродій, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попід вікнами.

Швейк відчинив вікно і стежив за ним.

Нарешті гість дочекався фельдкурата, який привів його до кімнати й посадовив навпроти себе на стілець.

Швейк мовчки приніс плювальницю і поставив її перед гостем.

– А це, Швейку, навіщо?

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, що з цим ось добродієм уже була тут невеличка неприємність через плювання на підлогу.

– Залишіть нас, Швейку, ми дещо маємо наодинці залагодити.

Швейк козирнув:

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я вас залишаю, – пішов на кухню, а в кімнаті розпочалася дуже цікава розмова.

– Ви, якщо не помиляюся, прийшли одержати гроші по тому векселю? – спитав фельдкурат свого гостя.

– Так. І надіюся…

Фельдкурат зітхнув.

– Ми часто потрапляємо в таку ситуацію, коли нам залишається тільки надія. Яке це чудесне слівце – «надійся». Це один з листочків трилисника, який підносить людину над хаосом життя: віра, надія, любов.

– Я надіявся, пане фельдкурате, що сума…

– Звичайно, шановний пане, – перепинив його фельдкурат. – Можу ще раз повторити, що слово «надіятись» додає людині сили в її боротьбі з життям. І ви не втрачайте надії. Це прекрасно – мати певний ідеал, бути невинним, чистим створінням, яке позичає гроші під вексель і має надію, що йому вчасно заплатять. Надіятися, постійно надіятися, що я виплачу вам тисячу двісті крон, коли в моїй кишені менше ста.

– Отже, ви… – затинаючись, відізвався гість.

– Так, отже, я… – відповів фельдкурат. Обличчя гостя знову набрало впертого і лютого виразу.

– Пане, це шахрайство, – сказав він, підводячись.

– Заспокойтеся, шановний пане.

– Це шахрайство! – вперто вигукнув гість. – Ви зловживаєте моєю довірою!

– Пане, – сказав фельдкурат, – вам для здоров’я треба свіжого повітря. Тут надто задушно. Швейку, – гукнув він до кухні, – цей пан бажає вийти на свіже повітря!

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – озвався Швейк з кухні, – я цим паном уже раз відчиняв двері.

– Повторити! – пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.

– Дуже добре, пане фельдкурате, – сказав Швейк, повернувшись з коридора, – що ми з ним упоралися раніше, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешіце був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати зі Святого Письма, а коли кого лупцював гарапником, завжди примовляв: «Хто жаліє різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, як битися в моєму шинку».

– Бачите, Швейку, як то буває з такою людиною, що не шанує священика, – засміявся фельдкурат. – Святий Іоанн Златоуст сказав: «Хто шанує священика, шанує Христа, хто кривдить священика, кривдить Господа Ісуса Христа, заступником якого є священик». До завтрашнього дня ми повинні добре підготуватися. Підсмажте яєчню з шинкою, зваріть пунш бордо, а потім віддамося побожним роздумам, бо, як сказано у вечірній молитві: «Милосердям Божим відвернуто всі підступи ворогів проти дому цього».

На світі існують уперті люди. До них належав і добродій, що його вже двічі викинули з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось задзвонив. Швейк пішов відчинити, за хвилину повернувся і доповів:

– Він знову тут, пане фельдкурате. Я поки що замкнув його у ванній, аби ми могли спокійно повечеряти.

– Погано робите, Швейку, – сказав фельдкурат. – Гість у хату – Бог у хату. В давні часи на бенкети для розваги кликали блазнів-потвор. Приведіть його сюди, хай нас розважить.

Швейк за хвилину повернувся з упертим відвідувачем, який похмуро дивився поперед себе.

– Сідайте, – чемно попросив його фельдкурат. – Ми саме кінчаємо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яєчня з шинкою. Тож-бо любо бенкетувати, коли люди позичають гроші!

– По-моєму, я тут не задля сміху, – проговорив похмурий добродій, – я тут сьогодні вже втретє. Сподіваюся, тепер уже все з’ясується.

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – зауважив Швейк, – що це найсправжнісінька гідра, достеменно як той Боушек з Лібні. За один вечір його вісімнадцять разів викидали з «Екснерів», і він за кожним разом знову повертався туди, нібито «забув люльку». Пхався до того ресторану вікном, дверима, з кухні, через мур і через льох і, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Він був такий настирливий, що міг би стати міністром або депутатом. Його б там добре шанували.

Настирливий гість, ніби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив:

– Я хочу все з’ясувати й домагаюсь аби мене вислухали.

– Це вам дозволяється, – сказав фельдкурат, – говоріть, шановний пане, говоріть, скільки хочете, а ми тим часом будемо далі трапезувати. Гадаю, що це не перешкодить вашій розповіді. Швейку, подавайте на стіл!

– Як вам відомо, – сказав упертюх, – зараз шаліє війна. Я позичив вам гроші перед війною, і, коли б не було війни, я б не наполягав, щоб ви заплатили. Але я вже здорово обпікся.

Він витяг з кишені записник і вів далі:

– У мене все записано. Поручик Яната був винен мені сімсот крон, але осмілився загинути на Дрині. Поручик Прашек на російському фронті потрапив у полон, а він у мене позичив майже дві тисячі крон і не повернув. Капітан Віхтерле, який винен мені таку саму суму, дозволив власним солдатам убити себе під Равою-Руською. Поручик Махек – у сербському полоні, не повернув мені тисячу п’ятсот крон. У мене записано багато таких людей. Один із моїм незаплаченим векселем гине в Карпатах, другий преться в полон, третій топиться в Сербії, а четвертий помирає в Угорщині у шпиталі. Тепер ви розумієте мої побоювання. Якщо я не буду енергійний і немилосердний, то ця війна мене зруйнує вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожує жодна безпосередня небезпека. Так ось дивіться. – Він тицьнув фельдкуратові під ніс свій записник. – Бачите: фельдкурат Матіаш помер в інфекційній лікарні тиждень тому. Тепер мені хоч волосся рви на собі. Не повернув мені тисячу вісімсот крон і йде в холерний барак мастити єлеєм людину, з якою його нічого не зв’язувало і яка йому до дідька була потрібна.