Тiм хотiв був заперечити, але хлопець вiдмахнувся:
- Нi, нi, не треба! Ста марок вистачить. Ви ж перебралися так, що, певне, йдете не мiж багатi люди. Там вам грошi придадуться.
- Може, й ваша правда, - погодився Тiм. - Ну, спасибi вам. Нате лист i сто марок. А як заведете детектива за рiг, удайте, нiби закашлялись.
- Зроблю як треба, мiстере!
Хлопець сховав грошi в кишеню, а листа за вилогу рукава. Потiм усупереч усiм готельним правилам - подав Тiмовi руку й приязно сказав:
- Ну, хай щастить, Брауне!
- Та щастя б менi не завадило, - вiдповiв Тiм i стис хлопцевi руку.
Коли коридорний вийшов, Тiм приклав вухо до дверей. Серце його знову билось, аж iз грудей вискакувало.
Ось почувся гавкучий кашель. (До дванадцятої години лишалось п'ятнадцять хвилин.) Тiм обережно прочинив дверi. У вестибюлi не було нiкого.
Тiм тихенько причинив за собою дверi й, не замикаючи їх (шкода часу!), метнувся до чорного ходу.
Нiхто його не зупинив. Тiльки зустрiлась одна покоївка, вiн буркнув їй "добривечiр", але вона його, видно, не впiзнала.
На вулицi пiд яскравими лiхтарями блищала мокра брукiвка. На Гамбург уже сипалася мряка. На тротуарi навпроти стояв якийсь чоловiк пiд парасолькою, але не дивився в Тiмiв бiк. У свiтлi вiд лiхтаря блищала нiкельована оправа його окулярiв.
Тiльки не бiгти! Треба човгати неквапливо, посвистуючи, мовби справдi матрос. Тiм озирнувся довкола, нiби не знаючи, куди податись, тодi засвистiв i рушив у бiк ратушi. Нiчиїх крокiв за собою вiн не чув, а оглянутись боявся. Зовнi безтурботний, а насправдi згоряючи з хвилювання, нога за ногою дiйшов вiн до рогу, звернув у завулок - i побiг щодуху. Лиш вибiгши на майдан перед ратушею - на вежi якраз задзвонили дзигарi - вiн спинився. На майданi стояв рядочок таксi, але тiльки в одному мотор був заведений. Пiдiйшовши до тiєї машини, перебраний на матроса Тiм упiзнав за кермом Джоннi - також перебраного й загримованого.
Дзигарi дзвонили, настала пiвнiч, "темна година трамваїв".
Тiм вiдчинив дверцята машини й сiв поруч шофера.
- Вибачте, мою машину замовлено. Вiзьмiть, будь ласка, iншу, - не глянувши на свого пасажира, промовив Джоннi. Вiн водив поглядом по майданi, нiби когось шукаючи.
- "Туди, де "Липкохвiст", прийди. Те, що знайшла королiвна, знайди", - пiвголосом вiдказав Тiм.
Аж тодi Джоннi рвучко повернув голову:
- Тiме, ти? На кого ти схожий!
- У моєї покоївки кавалер iз "Матроської спiлки", Джоннi!
- За тобою є "хвiст"?
- По-моєму, нема.
Повз кiлька освiтлених вiтрин таксi проїхало вулицею вгору, до Редiнзького ринку, а там круто звернуло праворуч i помчало в напрямi порту.
- А за тобою стежили, Джоннi?
- Здається. В мене вже з годину таке вiдчуття. Правда, якоїсь певної людини чи машини я не помiтив, просто вiдчуття таке. Ми поїдемо глухими вулицями.
Поруч стерничого Тiм уже не так хвилювався. Ця опiвнiчна подорож у таксi доти уявлялась йому куди страшнiшою й цiкавiшою. Хоч вони весь час їхали темними, таємничими глухими вулицями, то були найспокiйнiшi хвилини за весь переповнений пригодами день.
Джоннi їхав швидко, але впевнено. Час вiд часу вiн кидав погляд на дзеркальце. Спершу нiхто за ними начебто не гнався. Однак незабаром за ними вчепилась якась машина, що їхала з вимкненими фарами.
Тiм почав був допитуватися про Крешимира, але Джоннi урвав його:
- Почекай, скоро сам його побачиш. Не питай, прошу тебе.
- А можна щось спитати не про Крешимира?
- Ну, що?
Таксi вже їхало по Альтонi.
- Звiдки ти дiзнався, що ми з бароном прилiтаємо?
Стерничий засмiявся.
- А ти пам'ятаєш одного пана на iм'я Салех-бей?
- Iще б пак!
- Отож вiн знайшов нас та повiдомив. Коли прилетiв ваш лiтак, ми понаймали всi таксi в аеропорту. Вам лишалось сiсти тiльки в оцю машину. Це мого родича машина.
- А звiдки ж ви довiдались, що ми поїдемо в таксi? Ми ж звичайно їздимо своєю.
- Салех-беєвi було вiдомо, що ви маєте прибути iнкогнiто. Навiть фiрма не повинна була знати про ваше прибуття. I мачуху твою нацькувати на барона придумав також Салех-бей. Помогло це тобi хоч трохи?
- Нi, Джоннi, не помогло. Коли й Крешимир не поможе, тодi...
- Тодi плюнь менi в вiчi. Але годi вже про це. Потерпи!
Вони вже були недалеко вiд Евельгене. Раптом Джоннi засмiявся.
- Чого ти?
- Та я згадав, як ти мiнявся з бароном. Акцiї мiняв на пароплавство. Я, звiсно, зразу ж зметикував i назвав таке пароплавство, про яке добре знав, що воно продається. Ти справдi його вимiняв?
- А ось у мене в кишенi купча!
- Молодець, Тiме! ПГГ - добряча фiрма. Як тобi потрiбен буде стерничий...
Вони виїхали на набережну. Зиркнувши в дзеркальце, Джоннi знову побачив машину з вимкненими фарами, що їхала за ними.
Вiн нiчого не сказав Тiмовi, тiльки пiддав швидкостi, все позираючи скоса на дзеркальце.
Тiм щось сказав, але Джоннi того не чув. Вiн бачив, що й машина позаду теж пiддала ходу й помалу наздоганяє їх.
Враз, мов свиня пiд рiзницьким ножем, вереснули гальма. Правою рукою Джоннi притримав Тiма, щоб той не вдарився лобом об вiтрове скло. Таксi спинилось, i темна машина пролетiла повз них.
- Вилазь! - ревнув Джоннi. А спереду вже завищали ще однi гальма.
Стерничий потяг Тiма за собою. Через вулицю, вниз по вузеньких, крутих сходах, у кущi праворуч; далi, перелiзши через цегляну огорожу, в якусь пивничку, другими дверима з пивнички, ще через одну огорожу, тодi другими, ще крутiшими сходами знову вниз.
- Що сталося, Джоннi? Хiба за нами хто женеться?
- Мовчи, бо захекаєшся! Ми їх перехитрили, вiдiрвались вiд них, тож не даймо себе догнати! Там унизу жде Крешимир!
Тiм спiткнувся, Джоннi пiдхопив його й просто на руках знiс униз. Тiмiв погляд ковзнув по ледь освiтленiй табличцi: "Чортовi сходи".
Поставивши хлопця на ноги, Джоннi свиснув, i десь близенько почувся свист-вiдповiдь.
- Роби зразу, що тобi Крешимир скаже! - шепнув Джоннi Тiмовi.
З пiтьми виринули двi постатi: Крешимир i пан Рiкерт. Тiмовi знову пiдкотивсь до горла клубок - цього разу з добре яблуко завбiльшки.
- Дай руку, Тiме, i забиймося об заклад, що ти одержиш свiй смiх назад. Швидше! - почув Тiм знайомий Крешимирiв голос.
Тiм поборов своє остовпiння й подав Крешимировi руку.
- Закладаюся...
- Стiй! - гукнуло щось угорi на сходах. - Стiй! - Однак нiкого там не було видно.
Крешимир промовив спокiйно й твердо:
- Закладаюся, що ти не одержиш назад свого смiху, Тiме. На один пфенiг.
- Стiй! - знову крикнуло нагорi.
- Не слухай! - шепнув Тiмовi Джоннi.
- А я закладаюся, що одержу свiй смiх назад, Крешимире. На один пфенiг.
Джоннi перебив їм руки, як заведено. I запала моторошна тиша.
Тiм забивсь об заклад, як йому сказано, але ще не розумiв, що ж сталось, i стояв безмовний, розгублений.
На нього дивилося троє знайомих облич, ледь освiтлених променями далекого лiхтаря. Власне його обличчя було в затiнку, i тiльки смужечка лоба бiлiла в пiтьмi.
Панiв Рiкертiв погляд нiби прикипiв до того блiдого чола. Таким вiн уже раз бачив Тiма, отак само ледь освiтленого. Всього за кiлька крокiв звiдси, на ляльковiй виставi. "Адже з того людина й пiзнається, що в слушну мить вона смiється". Чи це справдi слушна мить?" - питав себе пан Рiкерт.
Джоннi й Крешимир теж не зводили очей iз того блiдого чола єдиного, що видно було з Тiма в темрявi.
А хлопець стояв, понуривши очi. I все ж вiн вiдчував на собi тi допитливi погляди. Йому було чогось тяжко, аж млосно, хоч iз живота вже пiднiмалося щось легеньке, тихеньке, крилате - мов жайворонкова пiсня, що проситься на волю. Але Тiм був iще надто смутний та безпорадний. I смiх-дзвiночок iз кумедним "iк!" на кiнцi вирвався з нього зовсiм мимохiть. Нiби не Тiм заволодiв знову своїм давнiм смiхом, а смiх заволодiв Тiмом. Ця мить, така жадана, така довгождана, ця радiсть виявилась понад силу Тiмовi. Вiн розгубився перед своїм щастям.
Колись давно, в ляльковому театрi, йому впало в очi, що смiх i плач бувають зовнi дуже схожi. А тепер вiн дiзнався, що смiх i плач часом дуже подiбнi не тiльки зовнi - їх iнодi й розрiзнити важко. Тiм смiявся й плакав воднораз. Вiн здригався, нiби хлипаючи, i з очей йому текли сльози, а руки безвладно обвисли.
Вiн забув геть про все довкола, бо неначе вдруге народжувався на свiт.
Потiм сталася дивовижна рiч: крiзь сльози Тiм побачив три свiтлi плями облич, що наближались до нього, i раптом нiби проваливсь кудись у минуле. Йому здалося, наче вiн, малий хлопчик, стоїть бiля вiконечка каси на iподромi. Вiн виграв грошi, цiлу купу грошей, i тепер плаче зi щастя, що виграв, i з журби, що вже не може подiлити те щастя з татком. Тодi у вухах йому пролунав рипучий густий голос: "Гей, малий, ну хто ж це плаче, маючи таке щастя!"
Тiм пiдвiв очi.
Тепер iз якогось куточка його пам'ятi мав би виступити чоловiчок iз пом'ятим обличчям i в пом'ятому костюмi. Але натомiсть Тiм побачив iншу постать, велику, справжню, живу: стерничого Джоннi. I разом зi стерничим до Тiма раптом повернулася дiйснiсть - нiч бiля шинку в Евельгене, лiхтар над сходами, що вели кудись угору, в темряву, i обличчя всiх трьох Тiмових друзiв, що дивились на нього, не знаючи, плакати їм чи смiятися.