Читать интересную книгу Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав

– Мені чогось хочеться, – кричав фельдкурат, – але я не знаю чого. Ви не знаєте, чого мені хочеться? – Він безнадійно похнюпився, потім серйозно сказав: – А що мені до того, чого я хочу? І вам, пане, до цього немає діла. Я вас не знаю! Як ви смієте дивитися на мене? Вмієте фехтувати?

На мить він став войовничий і спробував скинути Швейка з сидіння.

Потім, коли Швейк його заспокоїв, безцеремонно давши відчути свою фізичну перевагу, фельдкурат запитав:

– Сьогодні понеділок чи п’ятниця?

Він захотів також дізнатись, що нині: грудень чи червень, і взагалі виявив хист ставити найрізноманітніші запитання:

– Ви одружені?! Любите горгонзолу[134]? У вас удома є блошиці? Як вам живеться? Ваш песик хворів на чумку?

Потім зробився відвертим. Розповів, що винен за кавалерійські чоботи, нагай і сідло, що хворів на трипер і лікував його марганцівкою.

– Ні про що інше не було часу й подумати, – гикаючи, сказав він. – Можливо, це здається вам досить неприємним, але скажіть – гик! гик! – що мені робити? Гик! Ви мусите мені пробачити… Термосом, – вів далі фельдкурат, забувши, про що говорив перед тим, – називається така посудина, яка зберігає напої та їжу в первісній температурі. Як на вашу думку, колего, яка гра чесніша, «фербель» чи «двадцять одно»? Я таки десь бачив тебе, – вигукнув він, намагаючись обійняти Швейка і поцілувати його слинявими губами. – Ми ж разом ходили до школи. Ти славний хлопець, – ніжно промовив він і почав гладити свою ногу. – Як ти виріс із того часу, відколи я тебе не бачив. Побачивши тебе, я забуваю про всі свої страждання.

Нарешті його охопив поетичний настрій, і він завів мову про повернення до сонячного світанку щасливих створінь і палких сердець.

Потім упав навколішки й почав молитися: «Богородице Діво, радуйся», – причому реготав на весь голос.

Коли вони приїхали, його ніяк не можна було витягти з екіпажу.

– Ми ще не приїхали, – репетував він. – Допоможіть! Мене викрадають! Хочу їхати далі! – Його буквально довелося виколупувати з дрожок, як вареного слимака з мушлі. На мить здалося, що його розірвуть, бо він учепився ногами за сидіння. При цьому фельдкурат голосно реготав, гадаючи, що обдурив їх.

– Ви мене розірвете, панове!

Потім його потягли нагору сходами у квартиру й кинули, мов лантух, на канапу. Тут він заявив, що не платитиме за автомобіль, бо не замовляв його. Понад чверть години Швейк і візник мучилися, поки втовкмачили йому, що це були дрожки.

Але фельдкурат протестував, запевняючи, що їздить лише фіакрами.

– Ви мене хочете обдурити, – заявив він, значуще підморгуючи Швейкові й візникові. – Ми ж ішли пішки.

Потім у пориві великодушності кинув гаманець візникові:

– Бери все! Ich kann bezahlen![135]. Я не трушуся над крейцером.

Справедливіше було б сказати, що він не труситься над тридцятьма шістьма крейцерами, бо в гаманці більше й не було. На щастя, візник ретельно обшукав фельдкурата, згадуючи при цьому слово «ляпаси».

– Коли хочеш, можеш ударити, – відповів фельдкурат, – гадаєш, не витримаю? Я витримаю п’ять твоїх ляпасів.

У фельдкуратовій жилетці візник знайшов п’ятірку й пішов, проклинаючи свою долю та фельдкурата, який забрав у нього стільки часу і позбавив до того ж заробітку.

Фельдкурат засинав дуже поволі, в голові в нього снувалися якісь плани. Він одразу ж хотів робити все: і грати на фортепіано, і вчитися танцювати, і підсмажити собі рибки.

Потім пообіцяв одружити Швейка з своєю сестрою, хоч її в нього й не було. А ще потім зажадав, аби його віднесли на ліжко, і нарешті заснув, виявивши бажання, щоб у ньому визнали людину – істоту, рівноцінну свині.

III

Увійшовши вранці до фельдкуратової кімнати, Швейк побачив його на канапі. Отто Кац лежав і напружено міркував, хто б міг його так облити, що він аж приклеївся штанами до шкіряної канапи.

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – сказав Швейк, – це ви вночі…

І кількома словами пояснив йому, як страшенно він помиляється, коли думає, що його облили. У фельдкурата голова аж тріщала, він був у дуже пригніченому настрої.

– Не можу пригадати, – сказав він, – як я потрапив з ліжка сюди на канапу.

– А ви на ліжку й не були, вас одразу ж, як тільки приїхали, поклали на канапу. Далі відтягти вже не змогли.

– А що я викомарював? І взагалі, я викомарював щось? Хіба, не доведи боже, я був п’яний?

– Як чіп, – відповів Швейк, – до нестями, пане фельдкурате. Був у вас маленький перепій. Гадаю, вам стане краще, коли переодягнетесь і вмиєтесь.

– Я почуваюся так, немовби мене хто змолотив, – поскаржився фельдкурат. – До того ж пити хочеться. Я не бився, бува, з кимсь учора?

– До цього не дійшло, пане фельдкурате. А сьогоднішня спрага – це наслідок учорашньої. Цього так швидко не здихаєшся. Я знав одного столяра, так той уперше впився на Сільвестра[136] тисяча дев’ятсот десятого року, а першого січня вранці мав таку спрагу й так погано почувався, що змушений був купити собі оселедця і знову напитись, і так робить тепер щодня вже чотири роки. І нема йому рятунку, бо завжди по суботах накуповує собі оселедців на цілий тиждень. Це вже така карусель, як говорить один фельдфебель з дев’яносто першого полку.

Фельдкурат страждав від сильного похмілля й глибокої депресії. Якби в цю хвилину його хтось почув, то подумав би, що слухає лекцію доктора Александра Батєка[137] на тему: «Оголосімо війну не на життя, а на смерть демонові алкоголю, який вбиває найкращих людей» – або що читає його книгу «Сто етичних іскор».[138]

Правда, висловлювання фельдкурата мали трохи інший зміст.

– Якби хоч я, – міркував він, – пив якісь благородні напої, наприклад, арак, мараскін, коньяк, але ж я вчора пив саму ялівцівку. Дивуюсь, як я міг її пити? Вона ж огидна на смак. Хоча б це була принаймні вишнівка. Навигадують люди різне свинство і п’ють його, як воду. Адже ялівцівка паскудна, ні смаку, ні кольору, тільки в горлі пече. Якби це була бодай справжня ялівцівка, така, як я пив одного разу в Моравії. Але ж ця вчорашня була з деревного спирту й олії. Погляньте лише, як мені відригується. Горілка – це отрута, – констатував він. – Вона повинна бути чиста, справжня й в жодному разі не виготовлена на єврейських винокурнях холодним способом[139]. Так само, як і ром. Добрий ром – рідкість. Коли б тут була справжня горіхівка, – він зітхнув, – вона б мені підлікувала шлунок. Така горіхівка, як у капітана Шнабля в Брусті.

Фельдкурат почав порпатися в гаманці.

– У мене є всього-на-всього тридцять шість крейцарів. А що, якби продати цю канапу, – міркував він, – як ви гадаєте? Чи знайдеться покупець на неї? Домовласникові скажу, що я її позичив або її в нас хтось украв. Ні, канапу я залишу. Я краще пошлю вас до пана капітана Шнабля – позичити мені сто крон. Він виграв у карти. Якщо там вам не поталанить – підете у Вршовіце, в казарми, до поручика Малера. Як і там не роздобудете – підете на Градчани[140] до капітана Фішера. Скажете йому, що я мушу заплатити за фураж для коней, а гроші пропив. А якщо й там нічим не розживетесь, заставимо фортепіано. Хай буде, що буде. Я вам напишу для всіх по кілька рядків. Якщо відмовлятимуть – насідайте. Скажете, що я дуже потребую, що зовсім без грошей. Видумайте будь-що, але не повертайтеся з порожніми руками, бо відправлю вас на фронт. Спитайте капітана Шнабля, де він купує свою горіхівку, й придбайте дві пляшки.

Швейк чудово впорався з дорученням. Його щира наївність і чесне обличчя примушували вірити всьому, що він казав.