Любов у новелi постає над формою, над тiлом. Любов як вищий прояв Єдностi. Згадується Платонова легенда про Андрогiна, Правiчну Цiлу Людину, страхаючись якої, Зевс роздiлив її на двi половинки. I тепер половинки блукають по свiту, шукаючи своїх вiдповiдникiв, i, коли знаходять, зливаються у вогняному коханнi, котре дає потугу для генiальних творень, подвигу, осяяння.
I.Росоховатський багато творiв присвятив розробцi проблеми так званих "сигомiв" (синтетичний гомо - людина). Вiн їх виписує любовно, вiдчувається, що автор вiрить у реальнiсть та необхiднiсть формування таких iстот. Аргументацiя фантаста ясна: людина сучасного типу недосконала по багатьох параметрах, вона нездатна нi вивчати космос безпосередньо, нi, тим бiльше, освоїти його. Конструювання "сигома", котрий зможе проникати навiть у атмосфери непридатних для життя планет, занурюватися в океани, не боятиметься високих температур, володiтиме безлiччю нових чуттiв та рецепторiв, диктується суворою необхiднiстю еволюцiї та розвою цивiлiзацiї.
Дозволю собi не згодитися з автором. I ось чому...
Людину недарма називали прадавнi мудрецi Мiкрокосмосом, тобто Маленьким Всесвiтом. В мислячiй iстотi Землi - iнформацiйна естафета всiєї Еволюцiї Буття - вiд Першоатома, що дав початок Вселенському Джерелу, - до сучасного людства, котре виходить з планетарної колиски у зоряну путь. Хай нам здається власне тiло, почуття, розум нетривкими, тлiнними, недосконалими, а iнодi - хаотичними й недолугими, - проте все це вади зростання, це "вади" гусенi, котра вже передчуває в собi сутнiсть метелика, проте ще не стала ним. Ми носимо в собi суперечностi й передчуття колосальних, титанiчних метаморфоз, що розривають нас i не дають спокою. Тяжка доля - бути Людиною. Але й прекрасна! Покликання Людини - вражаюче: одухотворити Всесвiт променем Розуму й Любовi. Хтось заперечить: адже вся iсторiя Землi - то свiдоцтво жорстокостi й безумства. Правда! Але ж i свiдоцтво любовi, подвигу, жертовностi, прагнення до гармонiйного буття! I цi останнi якостi Людини Мислячої визначають динамiку Еволюцiї, а не нуртування руїнницьких ядерних сил. Тому не варто поспiшати передавати естафету Розуму штучним iстотам, хай навiть навдивовижу генiальним та суперталановитим. По-перше, "сигом" нiколи не пiдхопить естафети "Мiкрокосмосу", бо вiн за будь-якої ситуацiї - лише якась грань, частка Людини, лише iнструмент, що може вдосконалюватися безмежно, але вiддзеркалити Всесвiт у всiй безмежномiрнiй глибинi не здатний, бо в ньому вiдсутнi коренi Першотворення.
Отже, прерогатива вiчної трансформацiї, вiчного розвою належить лише Людинi. Я переконаний, що наука прийдешнього впритул займатиметься саме цим аспектом пiзнання: як вивести мислячу iстоту Землi на зоряний рiвень буття. Не лише з допомогою апаратiв, пристроїв, комп'ютерних аналогiв "iнтелекту", а безпосередньо, як колись виходили риби з води у повiтряну стихiю, стаючи цiлком iншими iстотами, торуючи шляхи для прийдешнiх людей, для нас. Так станемо дiяти i ми, сучасники, мрiючи про грядущий вихiд у небувалi сфери iснування, муруючи пiдвалини для титанiчних онукiв та правнукiв своїх.
Ця ж проблема наявна у творах О.Тесленка. Збiрник фантастичних оповiдань та повiстей "Дьондюранг" мiстить багато любовних описiв бiокiберiв прийдешнього свiту, котрi незрiвняно симпатичнiшi вiд людей. Така нiжнiсть до штучних витворiв (я недарма написав "любовний опис") заслуговує на увагу, спонукає до далекосяжних роздумiв, проте, менi здається, у цьому є й прорахунок, що притаманний також I.Росоховатському. Правда, I.Росоховатський декларує симпатiї до "сигомiв" вiдверто, а у О.Тесленка ця тенденцiя десь в глибинi, але загальний висновок один; живi люди в творах автора обмеженiшi й жорстокiшi, нiж бiокiбери. Вийшовши в Зоряний Космос, будуючи "ефiрнi мiста", штучнi планети, торуючи шляхи до далеких свiтiв, люди втрачають найкращi земнi почуття, нацiональнi ознаки, культурнi традицiї, iндивiдуалiзацiю, вiдчуття спорiдненостi з природою i т.д. А бiокiбери (на превеликий подив) зберегли те, що ностальгiчно повинно вирувати в єствi, в генетичних глибинах людей та їхнiх дiтей. Досвiд наших космонавтiв показує, що людину непереможно тягне мати-Земля, що мисляча iстота сучасного типу нездатна буде обiйтися без материнської планети, стати зоряним космополiтом (хiба що, справдi, перетворить себе на "сигома", але навiщо ж це робити?). "Вийти повнiстю з земної колиски" (пророцтво Цiолковського) можемо лише тодi, коли ступимо в принципово нову сферу буття, коли станемо буквально "вакуумними iстотами" (теж мрiя Цiолковського), але то вже буде не Гомо Землi, а - Астрогомо, Зоряна Людина. А доки ми описуємо себе та своїх нащадкiв в образнiй системi сьогодення, треба сублiмувати, витончувати всi якостi, притаманнi синам Адама до викiнченостi, до радiсної гармонiйностi. Ми ще далеко не використали можливостей вдосконалення та еволюцiйної метаморфози, а тому й слiд показувати юним читачам власних нащадкiв зоряного прийдешнього, як iстот мудрих, величних, доброзичливих, глибоких, рiзнобiчно обдарованих. Хай будуть протирiччя, суперечки, парадокси, конфлiкти, але хай все це буде титанiчно, потужно, клично, цiкаво! А то цiкавими виявляються бiокiбери, а люди поряд з ними - тiнi. Я розумiю автора, така небезпека iснує, тенденцiї наявнi вже тепер, суть в тiм, що така людина в космос не вийде! Вона просто не спроможна буде там працювати, дiяти! Дух космосу особливий, вiн скоригує нашi дiї вiдповiдно.
А взагалi - твори О.Тесленка вiдзначаються глибиною i людянiстю, болем за нетлiнними вартостями Життя, котрi нiвелюються потоком технiзацiї та космiчної "урбанiзацiї". З цiєї точки зору прекрасна новела "Тату, про що ти думаєш?" Вона буквально дихає ароматами лукiв, лiсу, дощу, вогню, вона переконлива за найвищим художнiм критерiєм. I введенням афоризму Гераклiту про "вогненну основу свiту" автор пiднiмає цю рiч до вартостей надбуденних. Просто - i по-космiчному масштабно!
Гарно виписаний образ "старого Джина" - мудрого бiокiбера, котрий при контактi з чужопланетними iстотами дiє зважено, саме "людяно", в той час, як люди поводять себе, як примiтивнi парубки. Може, автор має на увазi якiсь глибиннi намiри, але ж алгоритм Джина - то плiд мислi та чуття людей! Отже, виходить, що люди втрачають своє найсуттєвiше, а роботи зберiгають його? Невже фантаст вважає таке прийдешнє можливим? Люди готовi навiть спопелити чужинцiв, а бiокiбер заперечує. Штучна мисляча iстота виявляється нiби квiнтесенцiєю мудростi людства, а живi його екземпляри дiють, немов матроси капiтана Кука на островах Полiнезiї. Тут, можливо, потрiбна додаткова аргументацiя, чому фантаст ставить таку грiзну проблему?
Дуже тепло, нiжно виписанi бiокiбери жiночого роду - Фолiана, Русуля. Жаль, що О.Тесленко не придiлив стiльки уваги та любовi "живим" жiнкам. Його "бiокiберих" можна полюбити, в них концентрується найлюдянiше, що вирiзняє автор в своєму кредо. I все-таки... Навряд чи доцiльно буде в прийдешньому конструювати штучних людей "по образу i подобiю" нас самих. Це породить безлiч конфлiктiв i, зрештою, сформує нове рабовласницьке суспiльство. До речi, це досить чiтко читається в тканинi повiстей: бiокiбери буквально знемагають, жадаючи дiї, творчостi ("Дозвольте народитися"), а люди нечутливо й байдуже тримають їх пiд замком, як колись тримали гладiаторiв або рабiв, якщо в них не було потреби. I навiть тодi, коли бiокiбери приступають до своїх обов'язкiв, люди ставляться до них, як до приладiв: вiдпрацював - геть на демонтаж! Будь-яке рабство завершується повстанням: це - закон. Повстати може навiть так звана "мертва природа", а живi бiокiбери, надiленi розумом i чуттям, - тим бiльше. Грядуще може приготувати грiзна сюрпризи необачним творцям новiтнiх гомункулiв. Варто замислитися над цим, щоб не множити зайвих проблем.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});