Кузня стояла нижче, в яру, окремо вiд садиби. Проста кузня, один зруб. Паколля ще врите з трьох бокiв. А вгорi була завiса з розколотого лемеху. Усерединi все було ретельно обмазане грубим шаром бiлої глини.
Правда, по роках бiла глина просякла кiптявою, димом i зробилась геть чорна, як глупа нiч.
Коли дядько з небожем досягли самої кузнi, вгорi над ними зi скрипом розiйшлися стулки ворiт, i з'явився сам знаменитий коваль.
Доброго зросту, у короткiй лiтнiй свитi. Ставши на воротах, бризкнув iз чашi на корову води, а тодi сказав у глибину двору:
- Пускай!
- Бач, який хитрун! - Зашепотiв Пiвень небожевi. - Вигоняє худобу на пасовище i кропить водою з чаклунського гульбища. А сам хрещений! Навiть на кузнi хрест вирiзано!
- А це допоможе?
- Коли допоможе християнська молитва... А коли буває i поганський заговiр.
Дядько пiдвiвся, наказавши Пiвнику сидiти i не рипатись.
Вони кланялись один одному, кивали головами. Потiм щось перейшло з рук дядька до рук коваля.
Потiм говорив дядько, а коваль лише головою кивав.
Кузню коваль вiдiмкнув довгим ключем.
Може б люди i дорiкали ковалевi за замок, за те, що людей стережеться. Але i ключ, i замок були його власної роботи, i нiхто нi слова не вимовив.
Вийшов iз кузнi коваль у шкiрянiм лискучiм фартусi. Вiн нiс повну жменю жеврiючого вугiлля.
Як Пiвник те побачив, йому аж п'яти запекло.
Коваль висипав жарини в купу вугiлля.
Дядько вхопився за важiль мiха, щосили потяг.
Фуркнув мiх, злетiла хмарка чорного пилу, i чорне вугiлля почало жеврiти. Потiм полетiли iскри, знялась хмарка вугiльної куряви.
Коваль всунув крицю до горна. I вона почала набувати кольору, розквiтати сяйвом.
Коваль ухопив губчастими щипцями смугу i передав Пiвневi. Поставив зубило на смугу, ударив молотом i розсiк смугу на два шмати.
Один кинув на землю, другий знов запхав у горнило. Коли метал розпiкся до бiлого, коваль вихопив його i кинув на ковадло.
Знов тримав дядько Пiвень, а ковадь почав той шмат кувати, загинаючи навколо залiзної палицi.
Смуга сходилась своїми кiнцями, водночас вичахаючи.
Коваль, взявши зiгнуту смугу, пiшов до зруба. I щось там довго колупався з нею.
Пiвник хотiв туди ступити й подивитись, та дядько мовчки прихопив його за руку, зробивши страшне лице: "Ти куди пхаєшся?"
Вийшов коваль iз залiзом, умащеним якимось глиняним мастилом там, де кiнцi сходилися.
Коли мастило трохи пiдсохло, вони удвох iз дядьком поклали в горнило метал i заходились щосили, в чотири руки, надимати мiхи.
Дядько стрибав, вигинався, налягав грудьми на палицю, а коваль тiльки здiймав руку то вгору, то вниз.
Коваль дивився похмуро, а коли над обмазаним металом почали злiтати iскри, та такi слiпучi, що аж в очах болiло, вiн нiби повеселiшав. I згадав про малого.
- Оце варимо крицю, - пояснив вiн, - щоб не було шву видно, а тодi докуємо вже лезо сокири.
Коваль витяг заготовку сокири. Прокував тонесенькими молоточками. Враз злетiла глиняна шкаралупа й окали, i хлопчик побачив залiзо, блакитне суцiльне залiзо, наче й не було склепане з двох кiнцiв.
Малий iз захватом дивився, як коваль вирiвнює обух, кує-вiдтягає вниз лезо сокири.
Загартовував у цебрi з якимись настоями. Бо зашипiла, забулькала вода i по кузнi розплився запах їдкого зiлля.
Жало леза направляв коваль, а ручку точила щосили ганяв дядько Пiвень, вiдвернувши лице вiд густого потоку iскор, що виривались з-пiд залiза.
Якраз, коли коваль вiдкладав сокиру, щоб перепочити, iз садиби вийшла i наблизилась до них чорнобрива дiвчинка. Ще без заплiток, лише в самiй сорочцi, без фартушка навiть, тiльки крайкою пiдперезана. Напiвдiвка, як сказали б люди, але через тонке полотно вже пнулися гострi груди. Вона була дивна - волосся бiле-бiляве, аж жовте, як золотий цвiт кульбаби, i чорнi, геть зрослi брови на смаглявiм обличчi.
Вона принесла батьковi короб з наїдком, але до самого зрубу не йшла. А стала нiби на якiйсь невидимiй межi i чекала, коли пiдiйде її батько i все забере...
Вона пильно розглядалася на Пiвника.
А вiн теж прикипiв до неї поглядом.
Коваль подивився по черзi на малих i з усмiхом спитав у доньки:
- Що ти на нього заглядаєшся? Вiн - малий.
А дiвчинка вiдкинула з очей пасмо золотого волосся i впевнено, беззастережно вiдповiла батьковi:
- Поки що малий, але як виросте, буде вищий за Пiвня.
- Ти його собi вподобала? Чого?
- Бо вiн хваткий i везучий, - анi трохи не застидавшись, вiдказала дiвчинка батьковi.
Батько їй нiчого не сказав, i вона мовчки повернулась i почала пiднiматись пiщаним схилом.
Вже вгорi вона обернулась i всмiхнулася Пiвнику, поправила волосся, що лiзло їй в очi, i враз нiби крiзь землю провалилася.
Коди сьорбали житнiй кисiль i жували чорний черствий хлiб, Пiвень i коваль жартували над дiтлахами.
А Пiвник все думав своє: "Певно, не тiльки коваль чародiй, а чародiйством вiдає i його мала донька. Не iнакше, що мала чародiйка! Бо звiдки їй знати, що менi поталанило, казково пощастило, i я поїду з дядьком до Києва?!"
Наконечник рогатини, що був нiби здоровенний нiж, коваль виготував набагато швидше. Єдине, що трохи затримало - зварення рурки для держака.
ЧАРIВНИЦЯ
Дядько Пiвень у кузнi насадив сокиру на добре грушеве топорище, а рогатину приладнав до ясеневого дзвiнкого ратища.
I хоча коваль зробив i рогатину, i сокиру найкращi, однак до себе в садибу до трапези не запросив.
Значить, вважає, що Пiвень уже стороннiй, невезучий. I з ним нема чого знатись.
Небiж теж це зрозумiв, але боявся спитати дядька Пiвня, чому це так.
Дядько крокував похмурий, похиливши патлату голову. I поволi-волi звертав у пущу.
Спочатку хлопчик думав, що дядько зiбрався на потаємне полювання в нетрях.
Але коли вони двiчi поминули лося з молодими рогами, вiн зрозумiв, що вони йдуть до Священного джерела.
Потаємне то було мiсце.
Туди все поривався дiстатись пiп-гречин, що приїздив до боярина Судомировича сина хрестити. Та нiхто йому туди дороги не виказав.
А сам боярин не знав дороги. Бо вiн не з деревлян був, а iз старих християн, що ще за княгинi Ольги одержали тут маєтностi.
Сонце ще не зайшло, але тут у пущi вже запали блакитнi сутiнки.
На велику галявину вони вийшли якось раптово, малий аж охнув, як вони опинились на смарагдовiй галявинi, залитiй золотим передзахiдним промiнням.
Було чути, як десь у дубовiм густiм верховiттi стогне дикий голуб.
Протарабанив двiчi по сухому суковi дятел, i бiльше нiяких звукiв.
На тiй галявинi було вiльне мiсце, i там грало блакиттю малесеньке, зовсiм малесеньке озерце.
Малий хотiв спитати дядька, як оце вiн, що весь час молиться християнському Боговi i знає бiльше за iнших молитов, прийшов сюди до святого поганського джерела. Як же вiн може молитись Берегинi i Роду великому, i всiм Роженицям?
Бiльше птахи не обзивались, i тепер тишу перебивав лише плюскiт джерела, що випливало з-пiд величезної гранiтної брили та впадало в малюсiньке-премалюсiньке озерце з кам'яними берегами.
Дядько поклав перед собою сокиру, рогатину, став навколiшки i звiв угору руки з благанням до Берегинi.
А тодi кинув у смоляну глибину озерця маленького кiстяного коня.
Малий став навколiшки за дядьком i не знав, що йому робити, який принести дарунок Берегинi.
Дядько, мов би прочитав думки малого i простягнув йому важку кам'яну намистину.
Хлопчик тiльки зiбрався з духом, щоб вимовити своє закляття, як хруснула пiд чиїмись ногами суха гiлка. I дядько, i небiж одноразово й рвучко обернулись. Вони побачили молодицю. Бiле запинало було якось дивно пов'язане - анi так, як у замiжнiх, а нi так, як у вдовиць.
Була набагато вища за дядька Пiвня i в правицi тримала довгого костура з чiткими карбами вiзерункiв. Обличчя блiде, чорнооке й чорнобриве з бiлопопелястими косами не вiщувало нiчого доброго.
Пiвник зразу впiзнав її, хоча й нi разу не бачив. I про неї наче довго чи багато нiхто не говорив. Але якщо колись, якось та десь хтось хоч слово казав, що її стосувалось, вiн все запам'ятовував. Що потаємно в пущi живе чарiвниця, вправно людей лiкує, знаходить пропажу, може порчу на худобу навести, i до людей часом буває лиха. Особливо до тих, хто старi звичаї забуває i постiйно бiгає до нових церков. I ревним християнам вона жодному не допомогла. Хто казав, що вона донька якогось ворожбита, хто - вона небога головного волхва всiєї пущi, що простяглась до самої рiчки Прип'ятi. А одного разу чув Пiвник бесiду старезних дiдiв, що вона пра-праправнучка однiєї з жiнок-полонянок самого князя Мала, того Мала, що став на прю з княгинею Ольгою.
Страх напружив все тiло Пiвника пiдкинув на рiвнi ноги.
За ним дядько пiдхопився i постав iз порожнiми руками, зовсiм без зброї.
Зневажливий смiх чародiйки вiдбився багатоголосим вiдлунням вiд Святого озерця, кам'яних брил i десь загоготiв у верховiттях дубiв.
Вiд переляку в Пiвника зацокотiли зуби.
А чарiвниця все била словами, проклинаючи i заклинаючи дядька Пiвня: