Читать интересную книгу Формула Космосу (на украинском языке) - Василий Бережной

- До речi, тала вода корисна i для шлунково-кишкового тракту. Вiолетта Михайлiвна трохи надпила кави i надкусила печива. - Та мiй, було, не хотiв i слухати.

- Не судiть його строго, чоловiк був зайнятий зовсiм iншим, - обiзвався Кирило Федотович, не вiдриваючи очей вiд рукопису. - Завершити фундаментальну теорiю...

- Якби ви бачили, як округлилися йому очi, коли я запропонувала перейти на сироїжну дiєту. Ну, там сира морква, картопля, м'ясо...

- Тут головне: чи вiн завершив? Чи встиг поставити останню крапку?

- Або, скажiмо, безсольова дiєта. Сiль - це ж отрута для органiзму... А вiн, було, як не пiдсолить, то й не з'їсть.

Раптом Кирило Федотович болiсно, з придихом, зойкнув, наче його штрикнули ножем пiд самiсiньке серце.

- Н-нi... Нема... Саме того аркуша, де вивершується формула, i нема! Прошу вас, Вiолетто Михайлiвно, подивiться там, пошукайте... Може, випадково... Сьома сторiнка.

Жiнка, знизавши плечима, неквапом пiшла до кухнi. Кирило Федотович сiпнувся вслiд, але примусив себе знову сiсти, зрештою, вiн у чужiй квартирi. Господарка повернулася з порожнiми руками.

- Коли б же знати, можна б було приберегти. А так, i без цього квартира захаращена.

- А може... чернетки де-небудь?.. - з надiєю в голосi спитав гiсть.

Повнi, але вже прив'ялi губи їй скривилися:

- Та що ви, тримала б я ще якiсь чернетки!

- Ну, знаєте, як буває, - можливо, десь засунулось... - не втрачав надiї Кирило Федотович. - Подивiться ще, будь ласка.

- Не вiрите? То давайте вдвох подивимось.

Пошуки, звичайно, нiчого не дали. Вiолетта Михайлiвна чоловiкових паперiв не зберiгала, письмовий стiл уже стояв у кутку на лоджiї i був забитий старим взуттям. Жодного папiрця!

- А нащо захаращувати квартиру? - обiперлася руками в боки Вiолетта Михайлiвна. - Я люблю акуратнiсть, а всяка макулатура...

"I до рук цiєї жiнки потрапило таке наукове вiдкриття! - скрушно подумав Кирило Федотович. - Таки добре, що я не вплутався у сiмейнi тенета..."

- Якби ви знали, що це за праця, Вiолетто Михайлiвно, то так би не казали, - поглянув на її пещене обличчя. - Дуже шкода...

- А що, йому могли б i заплатити? - спитала iз затаєною тривогою.

- Заплатити? Це не те слово, Вiолетто Михайлiвно. Озолотили б! Звання академiка, Нобелiвська премiя. Ще б пак! Ця праця дала б людям такi скарби, про якi ще нiхто й не мрiяв.

- Скарби? - Ледь помiтний рум'янок виступив на її щоках. - Невже дорогоцiнне камiння? Чи золото?

- Я взагалi кажу, Вiолетто Михайлiвно, в розумiннi енергоозброєностi людства. Що там те золото чи камiння! Дрiбнички! Йдеться про океани енергiї! Ось для чого працював Чаєцький. А тепер... як би вам пояснити... Уявiть собi мiст через провалля, десь у горах, ажурний такий мiст, I ось посерединi зяє пролом, немає цiлої секцiї, га?

Жiнка звела брови, мабуть, силкуючись уявити той мiст iз прогалиною, глибоко зiтхнула:

- Хто ж мiг знати... Але невже все пропало? Стривайте, ви також математик?

- Астрофiзик.

- Ну, от i добудуйте... той мiст!

Кирило Федотович знiяковiв, зiщулився.

- Це ви гарно сказали. Та не кожному, знаєте, вдається...

Вона лише стенула округлими плечима.

Iдучи додому, настроював себе: "А що, коли знову... на корабель науки? Адже я передчасно зiйшов, не допливши до свого порту..."

Вiдчував, як у глибинi єства виникала напруга, з'являлись дивовижнi iмпульси - як тодi, в молодостi. Сама доля дає йому ще один шанс - дерзай, оце ось твiй порт, це просто щастя, що ти його не проминув. Старий? Наука не знає старостi. Лише невгамовнiсть духу, неспинний пошук розуму, невтоленна жага...

III.

Кирило Федотович розплющив очi, поворушився пiд ковдрою, повернув голову до вiкна i, завваживши бiлi вiдсвiти, подумав, що, мабуть, уночi випав снiг. Вставати не хотiлось, натягнув ковдру до пiдборiддя i бездумно втупився поглядом у запилену стелю. Помiтив у куточку павутину. А нехай собi... Перевiв погляд на картину, що висiла на стiнi просто перед ним,- у полi стоїть вiтряк. Дерев'яна чотирикрила конструкцiя з минулого. Його не здивувало б, якби тi крила почали обертатися... Було все байдужiсiнько. В головi порожнеча, наче там зовсiм немає тих мiльярдiв клiтин, якi здiйснюють його зв'язки зi свiтом.

- Щось ти, старий, того... розрядився, - пробурчав Кирило Федотович. Мусив би радiти, що завершив таку працю...

Але радостi не було й крихти. Пустка, порожнеча в душi. Спогад про себе, як про когось стороннього. Он сидить за письмовим столом, обклавшись стосами книг, старий, змучений чоловiк. Днi так i миготять за вiкном, наче помахи золотого крила. Не встигне вiн i оглянутись, як уже сутенiє. Онде вiн трухикає до обчислювального центру, на нього дивляться як па дивака, а може, й шизика, ввiчливо, але твердо вiдмовляють. Та старий таки добивається свого - одержує дозвiл на короткочасне користування комп'ютером. До речi, тут знадобився авторитет Присвятського, його дзвiнки i навiть вiзити. А скiльки було невдач, зривiв, тупикiв! Але чоловiк заповзявся збудувати втрачену ферму Великою Мосту - i не щадив себе. Добре, що Вiолетта Михайлiвна частенько навiдувалась, щоб зварити борщу чи супу, а то був би зовсiм пiдупав. Вiолетта Михайлiвна... I без натякiв ясно: жiнка сподiвається на гонорар. А який може бути гонорар за наукову публiкацiю? Буде розчарована. Все наше життя зiткане iз надiй i розчарування. "А мене, мабуть, покинув мiй Генiй. Увесь час вiн стояв за моїми плечима, поки я виводив формулу, пiдказував, наснажував. Та ще дивовижнi, неймовiрнi мандрiвки... Це вiн переносив мене до самiсiньких витокiв Часу-Простору - у першу мiкросекунду виникнення Всесвiту, коли почався синтез хiмiчних елементiв... А тепер Генiй зник. Я самотнiй i спустошений старий чоловiк з приступами сентиментальної патетики".

Кирило Федотович зiтхнув, серце защемiло жалiстю до самого себе. Знову кинув погляд на млин. В його дитинствi був точнiсiнько такий. За селом, на пологому пагорбi. Он вийшов статечний мiрошник, налягає грудьми на вирло, навертаючи млин за вiтром. Зi скрипом рушають крила...

"Стоп, - зупиняє їх Кирило Федотович. - Ця картина - Машина Часу. А менi зараз нiколи мандрувати в дитинство. Iлюзiя. А хiба життя - iлюзiя?

Всесвiт наш - це дивна казка,

Це одна з фантазiй божих,

А людина - сон найкращий

З-помiж снiв його пригожих.

Дивно: чого це поетичне пояснення Свiту раптом спливло у свiдомостi? Чого та чого... Асоцiацiя. Та ще, може, щоб подумав про свої формули. О, формули, як рентген, висвiтлюють каркас Свiтобудови, всезагальну об'єднуючу силу. Отже, менi вдалося... Не менi, а Чаєцькому. Хоча нi - Чаєцькому i Нетребi. Курйозне прiзвище. Ага, обiцяв переписати для Присвятського. Нiчого, обiйдеться чернетками. А може, в редакцiї перепишуть? Немає сили. Та й часу також. Сьогоднi обiцяв занести. А Присвятський розбереться. "Космос ворожий життю"... А взяв би та прикинув: якби ядернi сили трохи були послабленi, то Всесвiт складався б лише з водню, бо всi iншi елементи були б нестiйкими, життя не змогло б виникнути. Катастрофiчнi наслiдки сталися б, якби цю константу збiльшити: водень перетворився б на гелiй. I в цьому випадку життя не було б. Он як усе оптимально пiдiбрано в Космосi! При таких значеннях фундаментальних постiйних величин життя не могло не виникнути, мусило з'явитись... От тобi й ворожий".

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});