Читать интересную книгу Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке) - Джеймс Крюс

Автомобiль зупинився перед свiтлофором. Троч саме навчав хлопця, як йому слiд поводитись на тому банкетi, куди вони їхали. Але Тiмову увагу цiлком поглинула маленька смаглява дiвчинка з чорними очицями-тернинками, що стояла бiля ятки з овочами й, широко роззявивши рота, силкувалась угризнути здоровецьке яблуко. Помiтивши Тiмiв погляд, вона вiдняла яблуко вiд рота й усмiхнулась до хлопця.

Тiм кивнув їй i знову забув, що кожна спроба засмiятись погано кiнчається для нього. Дiвчатко, побачивши, як страшно перекривилося обличчя за склом, перелякалось, заплакало й сховалось за спину продавця овочiв.

Тiм хапливо затулив долонями обличчя й вiдхилився на м'яку спинку. А барон, що спостерiгав ту сценку в дзеркальце, опустив шибку бiля себе й, смiючись, щось гукнув малiй по-iталiйському.

Дiвчинка з iще мокрими вiд слiз щоками знову визирнула з-за спини в продавця, приступила до авто й простягла бароновi крiзь вiкно своє яблуко. Коли барон дав їй за нього блискучу монетку, вона вся засяяла, писнула: "Грацiє, синьйоре", - й знову засмiялася.

Ту хвилину автомобiль рушив з мiсця, й барон подав яблуко Тiмовi. Хлопець простяг був руку, та в останню мить вiдсмикнув її; велике яблуко, лиснюче, мов полаковане, скотилося з Тiмових колiн додолу й покотилось до шофера.

- Вам, пане Талер, треба навчитись замiнювати усмiшку грiшми, сказав Троч. - Здебiльшого чайовi дiють краще, нiж приязнь.

"Навiщо ж ти тодi вимантачив у мене смiх?" - подумав собi Тiм, а вголос промовив:

- Запам'ятаю, бароне!

Вiсiмнадцятий аркуш

У "ПАЛАЦЦО КАНДIДО"

"Палаццо Кандiдо", як свiдчить iталiйська назва, це бiлий палац: знадвору бiлий мармур, усерединi бiлий тиньк.

Коли барон iз Тiмом зiйшли на другий поверх сходами, що теж були з бiлого мармуру, їх знову обаранили директори -iццi та -оццi, що їх Тiм невиразно пам'ятав iще з порту. Вони шанобливо мовчали, бо барон розмовляв iз Тiмом.

- Цей палац - музей, - пiвголосом сказав Троч, - i за користування ним нам доведеться заплатити дуже дорого. У покоях палацу висять картини давнiх iталiйських та голландських майстрiв. Нам треба їх оглянути. Так годиться в нашому становищi. А оскiльки ви, пане Талер, треба гадати, нiчого не тямите в мистецтвi, то я раджу вам розглядати картини мовчки, з поважною мiною. Кожну картину, бiля якої я кахикну, розглядайте трохи довше, i вдавайте, що вона вас дуже зацiкавила.

Тiм поважно, безмовно кивнув головою.

Та коли вони, оточенi роєм директорiв, рушили оглядати картинну галерею, Тiм не став дотримуватися Трочевих порад. Картини, що бiля них Троч кахикав, вiн минав швидко, i навпаки, бiля iнших, де Троч не кахикав, вiн спинявся куди надовше.

У музеї були виставленi переважно портрети, зображення людських облич. На картинах голландських майстрiв обличчя мали ледь прозору шкiру (крiзь неї часом аж свiтилися синi жилки) i суворо стиснутi тонкi губи. Натомiсть на портретах роботи iталiйських малярiв обличчя були смаглявi, гладенькi, з ямочками в кутиках уст, що оживляли тi обличчя усмiхом. Видно, голландськi портрети були славнiшi, бо барон кахикав здебiльшого бiля них; але Тiма дужче надили iншi, з вiдвертiшими мiнами й з усмiшечкою в кутиках уст. Бароновi доводилось часом аж пiдштовхувати хлопця далi, коли той прикипав до такої картини. Але директорам -iццi та -оццi Тiмiв смак видався непоганим. Коли Троч те помiтив, вiн урвав огляд картинної галереї, сказавши:

- А зараз перейдiмо до головної частини нашої зустрiчi, панове!.

Усi зайшли до великої зали, де стояли пiдковою розкiшно понакриванi столи. В чiльному кiнцi було одне мiсце, прикрашене лавровим гiллям. Там мав сидiти Тiм. Та перше нiж повсiдалися за столи, з'явився фотограф - миршавенький жвавий чоловiчок iз занадто довгим чорним чубом, що весь час лiз йому в очi, i фотограф раз по раз владним рухом голови вiдкидав його назад. Вiн попросив усiх присутнiх стати пiвколом по обидва боки Тiма. (До директорiв тим часом прилучилося ще багато iнших людей, однак тим людям спадкоємець уже не повинен був подавати руку.)

Фотограф пригвинтив апарат на штатив, подивився в видошукач i розставив усе товариство, як йому було треба, несамовито вимахуючи руками й весь час вигукуючи:

- Рiдере! Соррiдере! Соррiдере, прего!

Тiм, що стояв перед Грандiццi, спитав директора через плече:

- Що вiн каже?

- Вiн каже, чоб ти... пробачте, чоб ви... Вiн каже, чоб ми смiхалися!

- Спасибi, - подякував хлопець i дуже зблiд. А фотограф звернувся вже просто до Тiма:

- Соррiдере, синьйоре! Усмiхнiться, будь ласка!

Усi втупили очi в хлопця, що стояв, мiцно стуливши губи.

Фотограф знову розпачливо гукнув:

- Усмiхнiться, прошу вас!

Барон, що стояв аж за Грандiццi, не озвався й словом, щоб вирятувати хлопця. Тодi Тiм сказав:

- Моя спадщина - це нелегка ноша, пане фотографе. Я ще не знаю, чи менi з усього цього смiятися, чи плакати. А тому дозвольте менi поки що не всмiхатися.

По пiвколу, що оточувало його, перебiг шепiт. Хто перекладав сусiдам його слова, хто говорив про хлопця захоплено чи зчудовано. Тiльки бароновi було, видно, трошечки смiшно.

Потiм їх таки сфотографовано, хоч i без спадкоємцевої усмiшки, i всi повсiдалися за стiл. По боках у Тiма сидiли барон i Грандiццi. Iз мереживної хусточки в директора й досi лилися пахощi гвоздики, що нагадували дух солодкого перцю.

Перед їжею виголошено кiлька промов, то по-iталiйському, то калiченою нiмецькою мовою. I щоразу, коли лунав смiх та оплески, всi позирали на хлопця в чiльному кiнцi столу.

Одного разу барон шепнув йому:

- Нелегке життя наворожили ви собi своїм необмiркованим закладом, пане Талер!

- Я знав, що на мене чекає, - шепнув Тiм у вiдповiдь. (Насправдi ж йому ще нiколи й нiде не було так тяжко, як на чолi того святкового столу, де всi на нього витрiщались, мов на якого заморського звiра. Але твердий намiр не пасувати перед бароном додав йому духу.)

На одну коротку хвильку хлопцевi пригадався стерничий Джоннi, й Тiм ураз знову став малим хлопчиком, ладним от-от заплакати. На щастя, в ту мить пiдвiвся й почав промовляти Троч, i Тiм опанував себе.

Барон спершу довго вихваляв видатнi здiбностi свого буцiмто померлого брата, далi заговорив про високi завдання людей, що мають вiднинi порядкувати таким великим багатством, i на закiнчення в кiлькох словах побажав молодому спадкоємцевi сили й мудростi, щоб користатись такою незлiченною спадщиною так, як треба. Потiм додав кiлька слiв по-iталiйському. Видно, то був жарт, бо сам барон засмiявсь, як мале хлоп'я. Всiх дам i панiв за столом так зачарував той смiх, що й вони засмiялись i заплескали в долонi.

А Тiм лишився незворушний. Вiн якраз поглянув на годинника, що подарував йому в Гамбурзi пан Рiкерт i що його вiн тепер весь час не знiмав з руки. Було вiсiмнадцять годин тридцять хвилин, пiв на сьому. О восьмiй вiн хотiв зустрiтися з Джоннi. А банкет, як судити з кiлькостi страв та напоїв на столi, мав закiнчитися ще не скоро. Отже, треба якось утекти ранiше. А як те зробити, коли вiн сидить тут на чiльному мiсцi?

I справдi, бенкетували дуже довго. Коли пiсля юшки та закусок подали головну страву - нирки в бiлому винi, - було вже двадцять хвилин на восьму.

Тiм, що весь час думав про Джоннi, навiть не помiтив, якi складнi застiльнi звичаї вищого свiту. Вiн їв так, як їли пасажири у салонi пароплава "Дельфiн", i барон раз у раз чудувався з невимушеного й гарного хлопцевого поводження. Дивлячись, як той делiкатно настромлює виделкою шматочок нирки, вiн промурмотiв сам до себе:

- А я цього хлопця недооцiнив...

За двадцять хвилин до восьмої Тiм нахиливсь до барона й шепнув:

- Менi треба до...

Не давши йому вимовити незручного слова, Троч вiдказав:

- Туалети в коридорi за дверима праворуч.

- Спасибi, - подякував Тiм, пiдвiвся й понад столами пiшов до дверей праворуч. Його проводжало щонайменше сто пар очей, але вiн силкувався йти так, як ходить звичайний чотирнадцятирiчний пiдлiток.

За дверима йому раптом закортiло вигукнути одне дуже непристойне слово. Але там стояв слуга в гаптованiй золотом лiвреї, й Тiм спокiйно, незворушно зайшов до туалету, де вимовив те слово перед дзеркалом аж тричi, повiльно й виразно.

Коли вiн вийшов у коридор, слуга саме вiдвернувся. I Тiм навшпиньки (бо мармурова пiдлога дуже лунка) подибав до сходiв, а тодi чкурнув ними вниз.

Перед палацовими дверима стояв швейцар у мундирi з золотими галунами. Але вiн, видно, не знав хлопця, бо тiльки байдуже подививсь на нього спiдлоба. Тiм набрався зухвальства й спитав його, як знайти пам'ятник Христофоровi Колумбовi. Але швейцар нiчого не зрозумiв. Вiн тiльки безпорадно розвiв руками й показав трамвайну зупинку. Туди й подався хлопець.

Дев'ятнадцятий аркуш

ДЖОННI

Та хвилина, що Тiм простояв на зупинцi, чекаючи трамвая, видалась йому нескiнченною. Тiм кiлька разiв озирався через плече на сходи палацу, але, опрiч швейцара, там не показувався нiхто. Певно, його довга вiдсутнiсть iще нiкого не стривожила.

Хлопець почав нетерпляче розглядати карту мiського транспорту на зупинцi. Посерединi тiєї карти було вправлено довгасту смужечку дзеркала. I раптом - уже втретє за той день - вiддзеркалення розкрило йому барокову натуру. Бо в дзеркалi вiн побачив, що за рогом палацу стоїть та машина, якою вони з Трочем приїхали туди. А за тим автомобiлем стояло ще двi легковi машини: бiля передньої розмовляло двоє чоловiкiв, i один iз них саме показував пальцем на Тiма.