Читать интересную книгу Ексгумація міста - Світлана Поваляєва

- Треба сигаретою. - Сказала Ліка.

Денце стоплювалося, але дірочки не давало.

Вони удвох ледве вміщувалися в кабінці. Відверто мінімальний і відверто замкнений простір надавав дедалі більше підстав для нападу клаустрофобії.

- У мене нема. - Похмуро кинула кобіта крізь зуби (боротьба з пластмасою давалася їй дедалі важче).

Тоді Ліка немов уві сні простягла мізинець з довгим налакованим начорно нігтем і тицьнула ним у стоплену пластмасу.

- Що ти робиш?! - Здивувалася кобіта.

Ліка тупо подивилася на свій мізинець, вкритий спеченими кавальчиками лаку, пластмаси і шкіри.

Виглядало жалюгідно, але болю від опіку вона майже не відчула. Кобіта це зрозуміла і з відновленою діловитістю почала роздирати зубами пакет, ретельно згорнутий зі сторінки якогось глянцевого журналу.

Перетертий ганж сипонув в унітаз.

- От блядь. - Без жодного емоційного забарвлення кинула кобіта і зсипала досить велику кількість до поштриканої фольги, вмощеної у горлечку пляшки.

Не збиваючись з темпу, вони зосереджено висмок тали все, що було (а було до хєра!), пляшка полетіла у відро для сміття, кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, відщепнула двері, вивалилася спиною назовні й одразу ж зникла в сусідній кабінці.

Ліка зробила те, задля чого, в принципі, порядні дівчата і ходять в туалет (не подумайте тільки, що підфарбувала губи) і, покинувши підозріло духмяну кабінку, видерлася на підвіконня. На підвіконні (за її внутрішніми розрахунками) вона просиділа не менше години, і за цей час, окрім тихого безвираз ного матюкання кобіти за дверима зачиненої кабінки, встигла почути з коридору голос вахтерки: «Ну вон!

Пашлі двоє! Апять траву курят, ви что, нє слишитє!».

Ліка сповзла з підвіконня, насунула на очі сонячні окуляри (досі вона навіть не підозрювала, що має їх при собі) і промарширувала - геть з вбиральні - повз вахтерку і трьох охоронців (не повертаючи голови) - до дверей червоного залу.

В темряві, у такому скупченні людей вона відчула себе личинкою в теплому затишному коконі. «Та на хуй атайді от екрана!» - сказав перекладач. Довкола зареготали. Ліка зареготала з якоюсь фонтануючою зненацька, неймовірно щирою радістю, разом з усіма. Поруч гепнулася на підлогу кобіта. На екрані йшли титри.

Титри взагалі-то і є тим, що на мить дає тверду впевненість в існуванні форми, поняття про її наповнення, про сюжет, про початок і кінець, про реальність живої історії і реальність її цілісного, завершеного, самодостатнього окремого існування. Впевненість у тому, що нею завжди можна помилуватися one more and one more tіme and once amp;once agaіn amp;agaіn etc. etc., перетворити на улюблений фетиш і дрочити на нього, доки він не зітліє (або його сенс до останнього образу, або ж сама плівка, на якій він живе)! В житті Ліки не було кінця і початку історій та випадків, не було жодного сюжету і жодного сподівання на гідний жанровий фінал - тільки Смерть… це було суцільне каламутне переливання і булькання, тому вона так любила кіно. Тому майже весь час в її уяві створювалися кіносценарії і знімалися кліпи в якомусь автономному режимі, а все, що текло зовні, було плівкою, на яку невпинно записувалися щойностворені вигадані світи. Будь-який студент факультету кінорежисури театрального інституту ім.. Карпенка-Карого скаже, що знімати можна і на списаній кіностудією ім. Довженка «Свемі» (наприклад, в метро, коли вранці замість жетону настирливо пхаєш у шпарку турнікету ключі від квартири, ймовірно ще знаходячись у напівсні на її порозі…), бо такі «Кодаки», як Дерев’яні Сходи, трапляються не часто, принаймні, у Великому Місті, яке щодня стає все більше схожим на неохайну купу запоротої кіноплівки, вщент захаращеної одноманітними зображеннями мільйонів людей.

Варто лише навчитися не заплющувати очей, і кіно ніколи не припиниться.

Сходи були порожніми, і Ліка вже майже цілковито відчула себе на них в позі Данаї з пляшкою крижаного світлого пива в руці, але дознімати сцену не вдалося (живо відчутий піднебінням смак пива довелося виплюнути з голови): вона згадала, що: по-перше, пройшла гастроном; по-друге, їй все одно не було за що взяти там пива; по-третє, що випадкова дівчина в брамі завела її у спогади про «Молодість» надто далеко від кінцевої мети, і шлях від будинків до Сходів геть випав з кадру.

Настільки, що навіть не подумалося у глухому дворику те, що зазвичай думалося останні кілька років: Ссцуки! Вишкребки періоду первинного накопичення капіталу! Спаскудили вкрай і без вороття милий серцю панківський цегляний апендикс, в якому так любо, так природно ходилося, сиділося, пилося і сцялося серед сміттєвого хаосу і карамельного вечірнього світла високих вікон, - спаскудили бридкою, бездушною, почварливою у своїй кубічності спорудою «бізнес-центру» ібий’огомать - з бетону і дратівливо-синього, немов плями бензину на мокрому асфальті, тонованого шкла!

Ніби якийсь неуявних розмірів урбаністичний монстр - глюканоїдне породження хворобливої отрує ної ноосфери - проходив тут, прямуючи кудись до злих і холодних космічних пустель звичним маршрутом шлюбного періоду, і зненацька, між іншим, просрався оцією застиглою купою сучасних тіпакрутосупєрмодних будматеріалів!

На унітазі Еліка годинами читала, періодичо зливаючи воду. Це наївне маскування призводило до цілком логічних проблем з батьками: вони боялися, що у дитини щось негазд зі шлунком і наполягали на медичному огляді. Еля тоді ще байдужо ставилася до лікарів і лікарень, а щорічні шкільні медогляди навіть любила за можливість пробайдикувати цілий навчальний день (надто тішило уникнення за щасливим збігом алгебри чи історії). На всю школу (цнотливі вісімдесяті - ві-ві! - підпільна вівісекція) було двоє-троє дівчат, які не могли приховати істеричного жаху перед гінекологічним кабінетом через свою ранню - як на ті часи дефлорованість.

Для Еліки вони були істотами з іншої планети, і, якщо у шкільному побуті дратували своєю пихатою тупістю, то перед невблаганно працюючими дверима гінекологічного кабінету (де на тлі великої сірої від снігу шиби бовваніло бридке чорношкіряне крісло з металевими розп’ялками для ніг - «гвинтокрил»), викликали якесь змовницьке, хоча й відсторонене співчутя. Нервуватися за законом отари починали всі дівчата, навіть ті, хто не користувався новомодним тампаксом («мало що там могло статися…а раптом там - там-тарам - щось порвалося, і спробуй доведи, що ти іще навіть не цілувалася з жодним хлопцем, не те що…»). Це приниження! Та яке вони мають право лізти до нас всередину! Яке їхнє собаче діло, дєвочка я, чи нє! А в мене місячні взагалі! - починали обурюватися дівчата, збиваючи у нерозбірливу отарку вишикувану вчителькою чергу…

«Окей!» - Сама собі сказала Ліка тоном Миколи Вересня, і спустилася коротшою правою гілкою сходів вниз, не чіпляючись на - до останньої шпаринки, до останнього найстаршого напівстертого чи найсвіжішого і тупого напису - знайомі гачки улюбленого місця. Повз купки лайна, штрикали і зужитий одноразовий посуд - пластмасові сліди життєдіяльності пластмасового покоління, - повз кущі і кущики, і хирляві дерева, вона збігла схилом так, щоби більш-менш сховатися з поля зору горішніх випадковців, очевидців і вочевидьків, спустила джинси і присіла, дивуючись струменю сечі так, ніби робила це вперше чи бодай люрала чистим пивом: виявилося, це і було справжнім бажанням її тіла, а вся ця маскувальна комбінація - лише хитро підкинутим приводом. Ліка витягла пачку з кишені, і випускаючи в землю останні краплі відпрацьованої рідини, пересвідчилася, що пачка складається - такі да! - зі стобаксових купюр.

Якась невимовно невиразна буденність обліпила все довкола, неначе застигла вулканічна лава - гирло отруєного опієм вулкану, який ніколи не прокинеться, бо вивергати лаву, це все одно, що безперервно пересічно срати, а безперервно срати означає життя без сновидінь - означає буденність, а… ще одне замкнене коло… Не міняючи пози, Ліка зробила пачці пальцем, наче колоді гральних карт, гррр-шшш-ші, і почала повільно рахувати гроші: ш-ші - ш-ші - ш-ші- ш-ші… Коли затерпла ліва нога, покалічена колись (коли, у якому завулку незбагненного простору часу?), Ліка сама собі тоном Миколи Вересня сказала: «Сто. Окей.» І з зусиллям підвелася. Одну сотку, поки відтерпала нога, Ліка запхала до кишені джинсів, решту - до наплечника, в середину «ділового щоденника», навпомацки розкривши списані сторінки.

Шлях до гастроному, розмінювання купюри, купування пива («Сармату», ясна річ, не виявилося) і повернення назад до Сходів не дали жодних натяків на позбавлення від невимовно невиразної буденності: така комбінація дій і подій (за винятком суми грошей) повторювалася Лікою в цьому місці не одну сотню разів протягом не одного десятка сотень днів.

Раптом - з першим буденним ковтком пересічного світлого холодного пива на теплих сходах, буденно мружачись від сонця, - Ліка згадала одну свою давню і давно і остаточно вже минулу і вичерпану недбало пристрасть. Вона згадала, як оточували її всюди, де б вона не була, ластівки в усіх можливих виглядах: від живих, до зображених на логотипі якогось турагенства. Ластівки і Кортасар. Як марила вона наяву протягом кількох місяців і жила, немов у шаманському танці, тим маренням, неначе комаха в бурштині. Як одного спекотного липневого дня («… якусь ще мить вона сиділа біля річки…») повернулася, як зомбі, до коматозного від задухи й пилу, схожого у своїй розпеченій незворушності на її марення, Міста, як злилася з ним, спеклася в один золотаво-попелястий нешліфований бурштин і потекла в ньому, разом з ним у безтямному просторі літа. Серед стопленого бітуму, розлитого пива, засіяного насіннєвим лушпинням, повз тріснуті (ніби забризкані кров’ю) круглі сонцезахисні окуляри…