1917 р. — член ЦК УСДРП, головний редактор «Робітничої газети», з червня — Голова Генерального Секретаріату і генеральний секретар внутрішніх справ УНР.
Співавтор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР.
Після встановлення гетьманської влади провадив активну діяльність, спрямовану на реставрацію демократично-республіканських засад. 3 18 вересня 1918 р. — голова опозиційного Українського Національного Союзу. Організатор антигетьманського повстання. У листопаді 1918- січні 1919 рр. — голова Директорії. У лютому 1919 р. емігрував.
1920 р. створив зарубіжну групу Української Комуністичної партії, видавав газету «Нова доба»,Влітку 1920 р. приїздив в Україну; був призначений заступником голови РНК УСРР, але не зіцйшоішш остаточного порозуміння з більшовицьким керівництвом, знову виїхав за кордон., За окупації фашистами Франції ув'язнювався у концтаборі.
Автор багатьох художніх творів і публіцистичних праць.
9
«Киевская мысль» — щоденна газета ліберального напрямку. Видавалася в Києві з 30 грудня 1906 р. до приходу більшовицьких військ 26 січня 1918 р. Протягом Першої світової війци дотримувалася засад «оборонців».
1917 р. вона вмістила матеріали про українську маніфестацію в Петрограді 12 березня, Свято свободи в Києві 16 березня, українську маніфестацію в Києві 19 березня.
10
«Киевлянин» — газета, що виходила в Києві з 1869 р.; у січні 1917 р. була закрита більшовиками, поновлювала видання у вересні — г грудні 1919 р. за дснікінської окупації. З 1911 р. її видавав і редагува В. В. Шульгін, син засновника. Газета пропагувала ідеї російського великодержавного шовінізму. Негативні відгуки на ідею «автономності» та самостійності України, знайшли, зокрема, відображення в її публікаціях № 89 (6 квітня) і № 135 (6 червня) 1917 р. В № 75 (16 березня) газета протестувала проти знищення пам'ятника Столиніну під час «Свята свободи».
11
Кінна гвардія — неофіційна назва Лейб-Гвардії Кінного полку, однієї з найпривілейованіших частин гвардійських кірасирів. П. Скоропадський командував цим полком з квітня 1911 р. до жовтня 1914 р.
12
Перший український військовий з'їзд був скликаний Українським військовим організаційним комітетом за підтримкою Центральної Ради 5 (18) — 9 (22) травня 1917 р. У роботі взяли участь понад 900 делегатів від 1,5 млн українців-вояків з усіх фронтів, Балтійського і Чорноморського флотів округів і окремих гарнізонів.
З'їзд підтвердив ухвали Національного конгресу щодо національно-територіальної автономії України, призначення при Тимчасовому уряді міністра для справ України і створення на Україні крайового виконавчого органу, визнай Центральну Раду єдиним компетентним органом у справах всієї України, заявив про підтримку гасла миру без анексій і контрибуцій, на підставі самовизначення націй. Делегати визнали негайно необхідною націоналізацію армії за національно територіальним приіщипом, зокрема, виділення українців — офіцерів і солдатів — в окремі частини (але уникаючи дезорганізації фронту). Було ухвалено добиватися укомплектування українцями деяких кораблів Балтійського флоту і всього Чорноморського флоту.
Окремі ухвали стосувалися розвитку освіти в Україні і українізації військової освіти, земельної снрави, тощо. З'їзд обрав Український генеральний військовий комітет.
13
Скрипчінський Петро — військовослужбовець, поручник російської служби. У червні 1917 р. на II Всеукраїнському військовому з'їзді обранний членом Українського Генерального Військового комітету, був призначений представником УГВК при штабі Південно-Західного фронту.
14
Гутор Олексій Євгенович (1869–1938) — генерал-лейтенант російської служби. 1917 р. командував ІІ-ою армією, 21 травня (3 червня) — 10 (23) липня 1917 р. був головнокомандуючим арміями Південно-Західного фронту. Перейшов на бік радянської влади, викладав у Військовій академії РСЧЛ.
15
Селиванов Володимир Іванович (1869–1919) — генерал-лейтенант російської служби. З 26 червня (9 липня) до 9 (22) вересня 1917 р. — командуючий 7-ою армією Південно-Західного фронту. Разом з учасниками корніловського виступу був ув'язнений у Бердичівській тюрмі, потім зарахований до резерву штабу Київського військового округу. Із грудня 1918 р. — в Червоній Армії. В серпні-вересні 1919 р. — командуючий групою військ і помічник командуючого Південним фронтом. Помер від тифу.
16
Останній наступ російської армії в Першій світовій війні мав на меті захоплення Львова військами Південно-Західного фронту. 18 червня після дводенної артпідготовки розпочалася атака на позиції супротивника. Частини 34-го армійського корпусу витримали три контратаки; 19-та дівізія залишила другу лінію австро-німецьких шанців, а 23-тя відійшла у вихідне положення. Війська 7-ої та 11-ої армій лише за перший день узяли в полон 192 офіцери і 10471 солдатів противника, зазнавши тяжких втрат. 23 червня 11-а армія захопила кілька ліній ворожих укріплень і перейшла до оборони. Глибокого прориву досягти не вдалося. Цього ж дня в наступ перейшла 8-а армія, її корпуси 27 червня зайняли Галич і Калуш, просунулися загалом на 25–30 км. Подальші дії російських військ припинилися, головним чином, внаслідок відмови солдатів продовжувати наступ.
17
Тобто Головнокомандуючому арміями Південно-Західного фронту О. Гутору.
18
Савінков Борис Вікторович (1879–1925) — політичний діяч, один з лідерів партії соціалістів-революціонерів, літератор (псевдонім — В. Рошнин). До 1906 р. — керівник «Бойової організації» есерів, організатор терористичних актів (убивства міністра В. К. Плеве, великого князя Сергія Олександровича). Під час Першої світової війни — доброволець у французькій армії, повернувся в Росію після Лютневої революції.
1917 р. — комісар Тимчасового уряду у 7-й армії, на Південно-Західному фронті, при Ставці Верховного головнокомандуючого, керуючий Військовим міністерством, військовий губернатор Петрограда. Член Ради «Союзу козачих військ». Підтримував генерала Л. Г. Корнілова у його намірах «оздоровити» армію. Виступав посередником між О. Ф. Керенським та Корніловим під час підготовки останнім заколоту. У вересні 1917 р. виключений з партії есерів «за подвійну гру».
Після жовтня — учасник протибільшовицьких заходів Корейського і Краснова, брав участь у створенні «Союзу захисту Батьківщини і свободи» в Москві, білої Добровольчої армії. З 1919 р. — на еміграції, організатор розвідувально-диверсійної антирадянської діяльності, загонів, що брали участі, у спільних бойових діях з арміями Польщі та УНР.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});