Читать интересную книгу Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав

– Мені здається, що ви симулянт, – розкричався на Швейка другий лікар.

– Ніякий я не симулянт, панове, – боронився Швейк. – Я найсправжнісінький ідіот, можете перевірити це в канцелярії дев’яносто першого полку в Ческе Будєйовіце або в управлінні запасних в Карліні.

Старший лікар безнадійно махнув рукою і, вказуючи на Швейка, сказав санітарам:

– Поверніть цьому чоловікові одяг і передайте його до третього відділення в першому коридорі, а потім один із вас нехай повернеться і віднесе всі його документи до канцелярії. Та скажіть, аби там довго не воловодились, аби ми його якнайшвидше здихались.

Лікарі ще раз кинули нищівний погляд на Швейка, який шанобливо задкував до дверей і чемно кланявся. На запитання одного із санітарів, що це за дурощі, він відповів:

– Я ж не одягнений, зовсім голий, і не хочу тим панам показувати нічого такого, що б дало їм привід подумати, буцімто я нечемний або грубіян.

Відколи санітари дістали наказ повернути Швейкові його одяг, вони більше вже ним не опікувались, а звеліли одягатись, і один із них відвів його до третього відділення.

Поки в канцелярії оформляли документи про виписку з божевільні, Швейк мав нагоду протягом кількох днів здійснювати свої глибокі спостереження. Розчаровані лікарі встановили діагноз, нібито він «недоумкуватий симулянт».

Оскільки Швейка виписали перед обідом, зчинився невеликий скандал. Швейк заявив, що коли вже когось і викидають із божевільні, то не мають права викидати без обіду.

Скандальну сцену припинив викликаний швейцаром поліцай, який відвів Швейка до поліційного комісаріату на Сальмовій вулиці.

Глава V

Швейк у поліційному комісаріаті на Сальмовій вулиці

Після гарних сонячних днів у божевільні над Швейком знову нависла чорна хмара. Інспектор австро-угорської поліції Браун влаштував зустріч Швейкові з жорстокістю римських намісників доби ласкавого імператора Нерона. Так само жорстоко, як вони свого часу говорили: «Киньте цього негідника християнина левам», – інспектор Браун наказав:

– Киньте його за ґрати!

Ані слова більш, ані слова менш. Лише очі пана поліційного інспектора Брауна заяскріли при цьому особливою протиприродною насолодою.

Швейк уклонився і з гідністю промовив:

– Я готовий, панове. Гадаю, «за ґрати» означає – до камери, а це не так уже й погано.

– Не дуже-то в нас розперізуйся, – зауважив поліцай, на що Швейк відповів:

– Я дуже скромна людина й буду вдячний за все, що ви для мене зробите.

У камері на нарах в апатичній позі сидів замислено якийсь чоловік. Він, свідчили його очі, не вірив у те, що скреготіння ключа в дверях може означати для нього вихід на волю.

– Моє шанування, добродію, – мовив Швейк, сідаючи біля нього на нари. – Чи не знаєте випадково, котра година?

– Я вже живу поза царством годин, – відповів замислений чоловік.

– Тут непогано, – вів далі розмову Швейк. – Ось і нари зроблено зі струганих дощок.

Серйозний панок не відповідав. Він підвівся й почав швидко походжати невеличким простором поміж дверима й нарами, немовби поспішаючи щось урятувати.

Швейк тим часом зацікавлено оглядав видряпані на стінах написи. В одному з них якийсь в’язень присягався небом, що оголошує війну поліції не на життя, а на смерть. Текст проголошував: «Начувайтесь! Влетить і вам!» Один в’язень написав: «Ідіть під три чорти, півні!»[51] Інший просто стверджував факт: «Я тут сидів 5 червня 1913-го, й зі мною поводилися пристойно. Йозеф Маречек, крамар із Вршовіце». Та був тут і напис, що вражав своєю глибиною: «Змилосердься, великий Боже…» – а під цим: «Поцілуйте мене в ду…». Літери «ду…» були, однак, перекреслені, а збоку написано великими літерами: «ФАЛДУ». Поруч якась поетична душа написала вірші:

Ой сиджу я під вербоюпобіля потокута згадую із журбоюсвою чорнооку.

Панок, що бігав поміж дверима й нарами, немов на змаганні з марафонського бігу, нарешті зупинився, задиханий, знову сів на своє місце, стиснув голову в долонях і раптом заволав на все горло:

– Випустіть мене! Ні, вони мене не випустять, – промовив він сам до себе. – Не випустять, та й годі. Я тут уже від шостої години ранку.

На нього раптом найшла щирість, він випростався й запитав Швейка:

– Чи ви часом не маєте при собі ременя, щоб я міг покласти цьому край?

– Від усієї душі радий вам прислужитися, – відповів Швейк, знімаючи ремінь. – Я ще ніколи не бачив, як люди в камері вішаються на ремені. Прикро лише одне, – говорив він, оглядаючись довкола, – що тут немає жодного гака. Ручка віконна вас не витримає. Хіба що повіситесь на нарах, стоячи навколішки, як це зробив один чернець із Емаузького монастиря[52]. Той через якусь молоду єврейку повісився на розп’ятті. Мені дуже подобаються самовбивці, так що, будь ласка, починайте.

Хмурий панок поглянув на ремінь, який Швейк тицьнув йому в руку, шпурнув його в куток і заридав, розмазуючи сльози брудними руками й репетуючи:

– У мене діточки, а я тут за пияцтво та розпусту. Боже ж мій! Бідна моя жінка! Що мені скажуть на службі? У мене діти, а я тут за пияцтво та розпусту! – повторював він безкінечно.

Врешті ніби трохи вгамувався, підійшов до дверей і заходився грюкати в них ногами й кулаками. За дверима почулися кроки і голос:

– Чого треба?

– Випустіть мене, – сказав він таким тоном, немовби втратив усе, що зв’язувало його з життям.

– Куди? – почулося з другого боку.

– На службу, – відповів нещасний батько, чоловік, урядовець, п’яниця й розпусник.

За дверима розлігся регіт, моторошний регіт у тиші коридору, й кроки знов віддалились.

– Мені здається, що той пан вас ненавидить, якщо так із вас глумиться, – обізвався Швейк, коли зневірений панок знову сів біля нього. – Такий наглядач, коли наливається злістю, може чимало зробити, а коли ще гірше розлютиться, здатний на все. Не рипайтесь, якщо вже не хочете вішатись, і чекайте дальших подій. Правда, якщо ви чиновник, одружений і маєте діток, то це, безперечно, жахлива історія. Ви, коли я не помиляюся, мабуть, певні, що вас витурять із служби?

– Цього вам не можу сказати, – зітхнув той, – бо й сам не пам’ятаю, що я виробляв. Знаю тільки, що мене звідкись викинули, і я хотів повернутися туди, щоб закурити сигару. А почалося все дуже добре. Начальник нашого відділу справляв іменини й запросив нас до однієї винарні. Потім ми подалися ще до другої, до третьої, до четвертої, до п’ятої, до шостої, до сьомої, до восьмої, до дев’ятої…

– Чи не бажаєте, щоб я допоміг вам лічити? – спитав Швейк. – Я на цих справах добре розуміюсь. Одного разу я за ніч відвідав двадцять вісім шинків. Але треба віддати мені належне, я ніде не випив більш, як по три кухлі пива.

– Одно слово, – вів далі нещасний підлеглий начальника, котрий з такою пишнотою справляв свої іменини, – ми обійшли так щось понад десяток різних шиночків і раптом помітили – нема нашого начальника. Загубився, хоч ми його прив’язали на мотузку й водили за собою, наче цуцика. Тоді ми вирушили скрізь його розшукувати, аж поки не розгубили один одного, і я, зрештою, опинився в одному з нічних кафе на Віноградах, у дуже пристойному місці, де й пив якусь наливку просто з пляшки. Що я робив потім, – не пам’ятаю. Знаю тільки, що вже тут, у комісаріаті, два поліцаї, які мене сюди привезли, рапортували, нібито я був п’яний мов чіп, непристойно поводився, побив одну даму, порізав ножиком чужий капелюх, який стягнув із вішалки, розігнав жіночий оркестр, прилюдно обвинуватив обер-кельнера в крадіжці двадцяти крон, розбив мармурову дошку стола, за яким сидів, і навмисне плюнув у чорну каву якомусь незнайомому панові за сусіднім столиком. Більш нічого я не робив, принаймні не можу пригадати, аби я ще що-небудь устругнув. Повірте мені, я порядна, інтелігентна людина й ні про що інше, крім своєї родини, не думаю. Що ви на це все скажете? Я ж зовсім не бешкетник.