За столом, тобто там, де сидів батько, у нас переважно розмовляли українською мовою. Батько дуже добре писав і розмовляв українською мовою, коли йшлося про політичні або абстрактні теми. Щоденною мовою спілкування, або ж коли батько розпалювався у дискусіях з Шеметом, була російська. В сім'ї розмовляли переважно російською. Дивно, що мої брати і сестри (всі троє досконало володіли українською) розмовляли у Ванзеє між собою російською мовою. Можливо, це була звичка дитинства, а оскільки вони не мали між собою тісних контактів, то їхні розмови ледве чи виходили за межі справ повсякденного життя.
Як Маріка, так і Данило звичайно ж повністю відчували себе українцями, але їх національна свідомість не була такою обмеженою, як у моєї сестри Ліллі, для якої все, що не було українським, з самого початку вважалося малоцінним. А як це було і є в мене? Я мислю себе українкою, яка належить до швейцарської держави. Дитиною і молодою дівчиною по відношенню до всього українського я перебувала в певній опозиції, оскільки відчувала, що всі складнощі нашого життя пов'язані з українською політикою. Я не бажала, щоб ця політика з'їла мене. Намагалася претензії, коли становище мого батька в суспільстві зміцнилося, привести у відповідність з реаліями нашого повсякденного життя. Хотіла бути цілком незалежною від батька, якомога швидше стати на власні ноги. В принципі я ніколи не питаю про національність і з людьми всіх національностей почуваю себе добре, коли я їх сприймаю просто як людей, або ж перебуваю в опозиції до всіх сторін і завжди симпатизую тим національностям, які зазнають нападу, чи то українці, чи росіяни, чи німці. Дитя всесвіту, чи можливий стан людини без батьківщини? Це проблема, над якою я, звичайно, за настроєм, буду битися до кінця своїх днів. Все ж здебільшого мені цілком добре у своєму всесвіті.
Я думаю, що багато українців, з якими мій батько співпрацював, не усвідомлювали, як багато вже там, у Ванзеє, зробила моя мама для української справи. Вона не втручалася в деталі організаційних, плинних політичних справ мого батька. Але з огляду на те, що мама переважно створювала ту атмосферу, в якій батько міг працювати, вона була тією людиною, яка найкраще знала його хід думок. Опосередковано, протягом усіх цих десятиліть з часу гатьмапату вона надавала батькові в українській справі велику підтримку і допомогу. Мама мислила дуже чітко. Вона не піддавалася емоціям, при яких легко забути всі реалії української справи. Крім того, інтуїтивно відчувала людей. Ще дитиною і молодою дівчиною я часто чула запитання батька: «Аліна, що ти думаєш про цю людину? Чи можна йому довіряти?» Інколи мама відповідала: «Почекай ще, ти його пильно роздивись», або недвозначно застерігала і, на жаль, завжди була права. Як часто я була свідком того, коли мій змучений, млявий батько, дійсно старий чоловік, повертався з міста й відразу йшов до матері. їй достатньо було лише на нього глянути, щоб зрозуміти, що батько засмучений новим розчаруванням у людях, або ж, крім того, невдачами. Коли була хороша погода, вона казала: «Переодягайся і йди в сад.» Мама знала, що добре для натури мого батька. Або це називалось: «Я прийду зараз до тебе». Потім вона часто мені казала: «Бідний папа, йому так важко». Я знала, що потім обоє сиділи на лавочці в саду або за письмовим столом у кабінеті. Майже завжди чула схвильований голос батька, він скаржився на нові клопоти і розчарування. Зрідка промовляла мама. Потім поступово голос батька ставав усе спокійнішим, наприкінці розмови навіть інколи було чути сміх. Я тоді знала, що все знову добре. Коли батько з'являвся, погляд його був світлим, а рухи жвавими. Біля дружини він черпав нові сили.
Справжньою душею нашого дому була, безумовно, мама. Вона давала йому таке необхідне для життя тепло, була центром, до якого сходилися всі нитки. Твердою рукою, але непомітно, вона вела велике домашнє господарство. Я, власне, не бачила маму без роботи. Вона завжди шкодувала, що так мало може читати, одну годинку перед сном. Коли в нас не було гостей, мама йшла спати о пів на одинадцяту. Правда, вона вставала досить пізно, десь о пів на десяту. Майже кожну ніч її будили епілептичні напади мого хворого брата, у випадках загострення до десяти разів за ніч. Як правило, вона раз чи два вставала вночі, щоб допомогти братові. Тому мама була на межі своїх сил. На щастя, в останні роки нашого життя у Ванзеє з'явилися нові препарати для епілептиків, які суттєво знижували частоту нападів. Це було велике щастя для всіх. Батько спав завжди міцно. Йому потрібно було небагато сну. Він вставав уже о сьомій годині ранку, незважаючи на те, що допізна читав чи писав за столом у кабінеті.
Рівно о пів на дев'яту батько приносив мамі сніданок у ліжко, дві густо намазані маслом булки, любима їжа моєї мами, і велику чашку кави. Поки мама снідала, батько сидів коло неї. Мабуть, це була година, яка повністю їм належала. Інколи я стояла під спальнею і чекала, коли вийде батько. Я чула, як вони розмовляли і сміялись. У сусідній кімнаті спав хворий брат. Коли батько виходив, я шмигала у спальню, й тоді починався мій інтим з мамою, яка в цей час вмивалася і одягалася за ширмою. До школи і пізніше під час канікул це було постійним ритуалом.
Ледве няня змінила свої обов'язки на інші — всемогутньої суховарки — і стала заправляти нижнім поверхом дому, я визнала маму за головну для мене людину. З роками нормальні відносини між мамою і дитиною розвинулись у повну довіри дружбу. Я могла прийти до неї з усіма своїми дитячими, а потім дівочими проблемами. Вона все розуміла і всім цікавилася, але поводилася зі мною не як з дитиною, а як з дорослою людиною й говорила зі мною також про все, що її стосувалося. У мене не було так званої проблеми поколінь, тобто агресивного почуття як по відношенню до матері, так, між іншим, і до батька, незважаючи на те, що ми обоє пізніше мали різні точки зору. Між мамою і мною встановилися тісні взаємно довірливі відносини, які тривали до її смерті. Мамі було 72 роки, коли вона померла. Сьогодні це ще не старість, але після смерті батька мама раптово стала старою жінкою. ї у своїй глибокій старості вона залишалася гнучкою і, власне, набагато молодшою за своєю суттю, ігіж обидві мої сестри. До останнього вона мала живий інтерес до свого оточення. Мама виявляла дивовижне розуміння молодих, людей, які виросли цілком іншими, ніж її покоління. Це відчували мої юні друзі, вони всі захоплювалися нею.
Незважаючи на велику вікову різницю між нами (мама мала вже майже 42 роки, коли народила мене) з усіх її дітей я була до неї найближчою. І це не мій домисел. Очевидно, гвз було. наслідком того, що мама відчувала себе ще так молодою. Крім того, я була єдиною дитиною, яка не мала гувернантів і домашніх учителів. Вони можуть вбити клин між батьками і дітьми. Коли я вже виросла і ми всі жили у Оберстдорфі, сестри розповідали мені, що вони не могли мати таких близьких стосунків з батьками, як це було природпьо для мене. Між ними завжди стояли якісь люди. Я вірю, що для мене було великим щастям, що наша добра няня, яку я дуже любила, змушена була мене віддати так рано, десь у чотири роки. Можливо, без цього я також не знайшла б у батьків відповідних почуттів. Няня також пробувала, наскільки це можливо, перетягти мене на свій бік і трохи настроїти проти мами. Але я була хитрою, незважаючи навіть іга її доброзичливість і пов'язану з ним користь, наприклад, таємно підсунуті чудові ласощі, у своїх почуттях до мами залишалася незмінною. Ми були дуже близькі одна до одної.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});