Читать интересную книгу Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке) - Джеймс Крюс

Волоцюга зачув розпачливу мову короля-батька й гукнув, не довго думаючи:

- Дотримайте ж слова, ваша величнiсть! Коли я насмiшу королiвну, я вiзьму її собi за дружину. А пiвкоролiвства можете лишити собi, бо оцей ось добродiй, що йде зi мною, пообiцяв менi своє цiле.

Король зчудовано витрiщився на обох чужинцiв, що мимоволi пiдслухали його.

Блiдий чужий король сподобався йому дужче, нiж здоровий червонощокий волоцюга. (В королiв у таких речах свiй власний смак.) Та все ж вiн не став зрiкатися слова й сказав:

- Коли тобi, чужинцю, пощастить насмiшити королiвну, ти будеш принцом i її чоловiком!

Така обiцянка задовольнила волоцюгу. Вiн повернувсь i кудись прожогом побiг, лишивши двох королiв самих.

Завiса знов опустилась, i настала коротенька перерва. Малим глядачам було страшенно цiкаво: чи то ж засмiється королiвна?

А Тiм Талер потай надiявся, що вона не засмiється. Королiвна вже здавалась йому немовби рiдною сестрою; вдвох iз нею вони не смiятимуться наперекiр усьому свiтовi. Але Тiм добре знав, як звичайно кiнчаються казки. Тому вiн пригнiчено чекав тої митi, коли королiвна засмiється.

I, на жаль, довго чекати йому не довелося. Коли завiса пiднялась, королiвна вже знов виглядала з вiконця, а обидва королi сидiли на цямринi фонтана. З-за сцени почувся спiв i смiх, i зненацька до садочка вбiг волоцюга. Вiн вiв на золотому ланцюжку бiлого лебедя. Якийсь гладкий чоловiк тримався правою рукою за лебедячий хвiст, неначе був до нього приклеєний. А лiвою рукою гладун тяг за собою миршавенького худого чоловiчка, а той за собою - стареньку бабусю, а бабуся - хлопчика, а хлопчик - дiвчинку, а дiвчинка - собаку. Всiх їх немовби скувала в один ланцюг якась чарiвна сила. Вони пiдскакували, пританцьовували, нiби на невидимих пружинах. I реготали, аж лящало в садочку.

Королiвна вихилилась далеко з вiконця, щоб краще все побачити. Вона здивовано витрiщила очi, однак навiть не всмiхнулась.

"Не смiйся, сестричко! - подумки благав її Тiм. - Нехай хоч весь свiт регоче, а ми не смiймося!"

Та надарма благав. Сумний чужий король не встерiгся й доторкнувся до собачки на кiнцi тiєї чудернацької низочки. I зразу ж нiби прилип до собачого хвостика. А з переляку вхопився вiльною рукою за правицю старого короля-батька. Тепер уже обидва королi мiцно приклеїлись до дивовижної процесiї. Вони смикалися, тiпались, i видно було, що обидва радi б звiльнитися вiд тих незбагненних чарiв. Але нiяк не могли. Довелось обом змиритися зi своїм химерним становищем, i здавалось навiть, наче воно вже починає тiшити їх.

Ноги їхнi мимохiть подригувалися до танцю, кутики вуст сiпались; i раптом обидва королi незграбно, кумедно застрибали, а тодi пирснули реготом.

В ту саму мить згори, з вiконця, пролунав i королiвнин смiх. Заграла музика. Всi пустились в танок, усi стрибали, смiялись, i дiти в залi теж смiялись i тупотiли ногами з радощiв.

Сердешний Тiм сидiв, наче камiнь, посеред того моря смiху. Старенька панi Рiкерт поруч нього так смiялась, що аж затулила обличчя руками й перехилилась наперед, бо вiд смiху з очей їй котилися сльози.

В ту хвилину Тiм уперше помiтив, як схоже виявляються в людини смiх i плач. I вiн зробив страшну рiч: закрив обличчя долонями, нахиливсь уперед i вдав, нiби смiється.

А насправдi Тiм плакав. Крiзь сльози вiн мурмотiв: "Сестричко-королiвно, ну навiщо ти засмiялася? Навiщо?!"

Коли завiса впала й у залi засвiтилося свiтло, панi Рiкерт дiстала з кишенi мереживну хусточку, витерла собi очi, а тодi простягла хусточку Тiмовi:

- На, Тiме, витрись. Бач, i в тебе зо смiху аж сльози потекли. Я ж знала, що з такої комедiї й ти засмiєшся! - I старенька переможно глянула на свого сина.

- Авжеж, мамо, - чемно вiдказав той. - Це ти справдi непогано придумала. - Але тi слова пан Рiкерт вимовив невесело. Вiн бачив, що хлопець iз доброго серця й з розпачу обдурив стареньку. I Тiм знав, що пан Рiкерт це бачить.

Уперше вiд того нещасливого дня на iподромi в хлопцевiй душi знялася безсила лють на барона Троча. Та лють просто полонила його всього, i вiн iще твердiше вирiшив за будь-яку цiну вiдвоювати свiй смiх.

К н и г а д р у г а

П Р И Г О Д И

Навчи мене смiятись, порятуй мою душу!

Англiйське прислiв'я

Одинадцятий аркуш

СТРАШНИЙ БАРОН

На Тiмову полегкiсть другого дня "Дельфiн" вiдплив до Генуї. Старенька панi Рiкерт на прощання довго махала Тiмовi рукою з ганку бiлої вiлли, й Тiм махав у вiдповiдь, поки бачив її.

Директор пароплавства сам вiдвiв хлопця на судно. На дорогу вiн купив йому костюмчик, черевики, ручний годинник i новiсiньку матроську торбу.

Прощаючись iз Тiмом на пiрсi, вiн сказав:

- Хвоста вгору, хлопче! Як повернешся за три тижнi сюди, то дивитимешся на свiт зовсiм iншими очима. Тодi ти, напевне, вже смiятимешся. Тож хвоста вгору, хлопче! Домовились?

Тiм одну мить повагався, тодi швидко вiдповiв:

- Домовилися! Коли я повернуся до вас, пане Рiкерт, я вже смiятимусь.

Вiн iще раз подякував директоровi за все, затинаючись, бо йому раптом здушило горло, i мерщiй побiг трапом на пароплав.

Капiтан "Дельфiна" був похмурий чоловiк, що любив перехилити чарчину й геть на все дивився крiзь пальцi. Вiн ледве глянув на Тiма, коли той увiйшов до нього, i буркнув:

- Iди до стюарда. Вiн у нас теж новенький. Спатимете вдвох у однiй каютi.

Тiм, що вперше в життi потрапив на пароплав, довго блукав безпорадно по залiзних трапах, по вузьких переходах, по баковi та по ютi, шукаючи стюарда. Команда на пароплавi не була вбрана в матроську форму й вiдрiзнялась вiд пасажирiв тiльки своєю робочою одежею. Тому хлопець не знав, до кого звернутися. Попоблукавши довгенько, вiн урештi зайшов у якiсь вiдчиненi дверi на шкафутi й побачив перед собою щось подiбне до чекальнi чи вiтальнi, а посеред неї вистеленi килимом сходи з гарно вигнутим лакованим поруччям, що вели вниз, у нутро пароплава. Звiдти здiймався смачний дух смаженої риби, i Тiм здогадався, що там, унизу, йому напевне й доведеться працювати.

Хлопець спустився вниз. Там, праворуч, зразу бiля сходiв, був камбуз, звiдти смачно пахло вареним i смаженим. А просто проти сходiв - розчиненi двiйчатi дверi до великої зали-їдальнi. Столи й стiльцi в нiй були попригвинчуванi до пiдлоги.

Якийсь чоловiк у бiлiй куртцi саме накривав столи. Вся його постать, а надто кругла голова з кучерявим каштановим чубом, видалась Тiмовi знайомою, хоч хлопець iще не збагнув, хто ж це такий.

Коли Тiм увiйшов до їдальнi, чоловiк у бiлiй куртцi обернувся й сказав зовсiм не здивовано:

- А ось i ти прийшов!

Але Тiм здивувався. Цього чоловiка вiн знав. Навiть Iм'я його пам'ятав. Це був Крешимир, той самий чоловiк, що недавно на iподромi так налякав Тiма своїм запитанням, але потiм сказав: "Колись, може, я зумiю тобi допомогти". Той самий, що його водяво-блакитнi очi так нагадували Троча, барона, якого шукав Тiм.

Пан Крешимир не дав Тiмовi довго думати. Вiн вiдвiв хлопця до їхньої спiльної каюти, закинув Тiмову матроську торбу на верхню койку, а тодi дав йому картатi штани та бiлу куртку - такi самi, як мав на собi.

Нова одiж прийшлась на Тiма якраз i дуже личила йому.

- Та ти ж наче вродився, щоб стати стюардом! - засмiявся Крешимир. Але, глянувши на поважне Тiмове обличчя, зразу змовк. Замислено подивившись на хлопця, вiн промурмотiв скорiше сам до себе, нiж до нього: - Цiкавий я знати, яка в тебе з ним справа була!

Але потiм, немовби вiдганяючи неприємну думку, випростався, поправив на собi бiлу куртку й мовив владно:

- Ну, до роботи! Йди в камбуз до Енрiко, допоможи йому чистити картоплю. Як менi треба буде, я тебе покличу. Ну, гайда!

I Тiм до самого вечора чистив у камбузi картоплю. Кок Енрiко був кумедний стариган-генуезець. Вiн, як i капiтан, нi про що не дбав. У тiсному корабельному свiтi капiтан - не тiльки володар, а й взiрець для всiх. Коли капiтан суворий i дбайливий, така в нього буває й команда. Коли ж вiн недбайло, як на "Дельфiнi", то й уся команда в нього недбала, аж до кока Енрiко.

Той Енрiко майже без передиху розповiдав хлопцевi всiлякi анекдоти на химернiй сумiшi з нiмецької та iталiйської мов. Бачачи, що Тiм не смiється, вiн думав, що хлопець його не розумiє, проте розповiдав далi й далi, для власної розваги, i навiть не бачив, що Тiм чистить картоплю затовсто.

Коли пароплав аж надвечiр вийшов нарештi з гамбурзького порту, пан Крешимир покликав Тiма в їдальню собi на помiч. Хлопець весь час дуже бентежився, бо водяво-блакитнi стюардовi очi раз по раз допитливо позирали на нього. Вiд того збентеження Тiм переплутав кiлька замовлень: однiй американцi замiсть вiскi принiс лимонного соку, а шотландському лордовi, що замовляв яєчню з шинкою, подав двi порцiї горiхового торта.

Пан Крешимир виправив його помилку, не сказавши лихого слова. Вiн весь час нiби мимохiдь навчав Тiма:

- Страву подавай з лiвого боку! Лiву руку, подаючи, закладай за спину. Виделку клади лiворуч, а нiж праворуч, вiстрям до тарiлки.

Пiсля вечерi пан Крешимир знову послав Тiма до камбуза - помагати коковi мити посуд. Працював хлопець неуважно й недбало, бо в головi у нього роїлося з сотню всiляких "чому": чому барон не поїхав у тому купе, що в ньому пан Рiкерт привiз Тiма до Гамбурга? Чому пан Крешимир раптом опинився стюардом на тому самому пароплавi, де влаштували Тiма? I чому пан Рiкерт улаштував його саме на цей пароплав? Чому? Чому? Чому?