Принц Джон посів своє місце навпроти Седрика, і бенкет покатився, як барильце з елем зі стрімкої гори, – слуги одну по одній міняли страви, все частіше піднімалися заздоровні кубки, лунали сміх, захмелілі вигуки, музика, поки нарешті не настав час останньої кругової чаші.
– Випиймо за здоров’я Вілфреда Айвенго, героя сьогоднішнього турніру. – Принц трохи підняв кубок, зиркнувши спідлоба на Седрика. – Прикро, що його немає з нами. – Помітивши, що Седрик не торкнувся своєї чаші, Джон удавано здивувався: – Шановний батько хороброго лицаря відмовляється прийняти наш тост?
– У мене більше немає непокірного сина, який зрікся родових звичаїв, – похмуро мовив сакс, підводячись. – Він не послухав мене…
– Сядьте, сер Седрик, не варто гніватися на юнака, – посміхнувся принц. – Зрештою, увесь цей бенкет на його честь. А скажіть-но, вельмишановний, чи правда, що мій брат Ричард мав намір дарувати лицареві Айвенго маєток у цих краях?
– Щира правда, – понуро кивнув Седрик. – Це й було однією з причин нашої сварки з Вілфредом. Кривдно приймати як дар те, що силоміць відібрано у твоїх предків…
– Отже, сер Седрик, – швидко запитав Джон, – ви не будете заперечувати, якщо ми передамо маєток тому, хто вважатиме за честь прийняти подарунок від британської корони? Сер Фрон де Беф цілком гідний цього. І тоді ваш син більше не матиме змоги вдруге викликати батьківський гнів.
Седрик не встиг відповісти, як Фрон де Беф, сміючись, вигукнув:
– Заради цього ваша високість навіть може зарахувати мене до саксів!
– Ну, сер барон, – вибухнув Седрик, ображений цими словами, – якщо б комусь і спало на думку назвати тебе саксом, це була б для тебе незаслужена честь.
– Благородний Седрик має рацію, – поквапився заспокоїти гостя принц, – саксонська порода має першість над нашою…
– Хоча б тим, що сакси вічно біжать попереду норманів, як олень, переслідуваний собаками, – підхопив сп’янілий де Брасі, забувши, що йому обіцяли саксонську дружину. – І не забувайте про їхню палку любов до хмільних напоїв!
– Досить жартів, панове лицарі! – примирливо вигукнув Фіц-Урс, помітивши, що гість задихається від гніву.
Седрик відштовхнув його простягнену руку, налив собі повну чашу вина й мовив:
– Якщо на цьому бенкеті комусь не до душі сакси, я хочу випити за нормана – першого серед хоробрих. Здоров’я короля Ричарда Левове Серце!
Принц Джон здригнувся, машинально трохи випив зі свого кубка, а Седрик, осушивши до дна свою чашу, гордо залишив бенкетну залу в супроводі Ательстана та інших гостей-саксів.
Невдовзі в замку залишився тільки почет принца.
– Ну, – мовив, звертаючись до лицарів, абат Еймер, – погаласували, і годі! Випито чимало, час і поспати. Хто як хоче, а я вирушаю додому…
– Ось вам наслідок ваших безглуздих жартів. – Принц Джон мав дуже засмучений вигляд, коли абат залишив залу. – Ми покликали сюди саксів, щоб напоїти як слід, обдурити й узяти своє, але ці брутальні мужлани мало того, що виграли турнір, а ще й з бенкету пішли переможцями. І настоятель щось відчув… Він першим зречеться мене й намагатиметься забрати з собою Буагільбера… Почали розбігатися, щури…
Конец ознакомительного фрагмента.